Мені 55 років. Я з чоловіком жила в селі Любимівка Запорізької області. Була техпрацівницею у школі. Про початок війни дізналася від директора. 

Другого березня з’явилися окупанти. Того ж дня зникло світло. Ми не відкрили двері російським військовим – тоді вони виламали вікно. 

Окупанти забрали телефони й залишилися в нас. Нам дозволили виходити лише щоб погодувати собаку. Залишати двір заборонили. 

Я епілептик. Чоловік одразу попередив про це військових. Вони не чіпали нас. Лише попросили чайник, щоб закип’ятити води. Сиділи в кухні та в погребі. 

З п’ятого на шосте березня у наш будинок влучив снаряд. На щастя, ми не постраждали. Після цього окупанти віддали нам телефони і відпустили до моєї сестри. 

У кінці березня ми виїхали, бо в мене закінчувалися ліки. Затрималися в Пологах, тому що їхала колона окупантів. 

Зараз винаймаємо квартиру в Запоріжжі. Живемо з донькою, зятем і двома внуками. Вони виїхали одинадцятого березня. 

Після того як я відвідала психолога і невропатолога, трішки заспокоїлася. Однак після вибухів у Запоріжжі знову стала нервовою. 

Мрію про закінчення війни. Хочу, щоб у дітей і внуків було мирне майбутнє.