Мені 58 років. Я інвалід війни в Афганістані. Жив з дружиною у селі Любимівка Запорізької області.  

Про початок війни дізнався з телебачення. Подумав, що росіяни навряд чи дійдуть до нашого села. Ми з дружиною підготували запаси води і продуктів. Потім займалися волонтерською діяльністю. А четвертого березня у Любимівку ввійшли окупанти. 

Вони прийшли до нас з обшуком, забрали телефони. Згодом віддали, але заборонили вставляти сім-карти. На нашій плиті розігрівали свої пайки. Під час обстрілів ховалися в нашому погребі. На городі стояв їхній танк. 

Шостого березня розбили наш будинок. У той час ми були вдома. Нас врятувала стіна. Після цього жили у сестри моєї дружини. Тридцятого березня виїхали в колоні із сімнадцяти автомобілів у Запоріжжя. Наше село досі під окупацією. 

На кожному блокпості росіяни зупиняли нас, перевіряли документи. Молодих чоловіків змушували роздягатися: шукали татуювання полку Азов. Мені роздягатися не довелося – вони оглянули лише відкриті ділянки шкіри. Найважче було в Пологах. Нас не пропустили, бо був обстріл. Ми переночували у підвалі школи, а наступного ранку поїхали в Запоріжжя. Тут мешкають наші родичі. Спочатку ми зупинилися в них, а потім зняли квартиру. Хочемо повернутися у своє село, коли його звільнять.