Мені 35 років. Жила в Луганську. Коли в 2014 почалося вторгнення, то перебралися в Сумську область.

24 лютого прокинулись від вибухів. Вони були далеко, але було чути.

Спочатку і зв'язок у нас був поганий, і в магазині не було практично нічого, навіть хліба не було. Без світла сиділи. 

Найбільше шокувало, що нам говорили, що війни не буде. А ми зранку прокинулися, і нам говорять, що війна. Це як ніж в спину.

Приємно, що всі наші мешканці згуртувалися. Всі разом встали, робили блокпости, допомагали один одному. Це радує.

Моя родина розділилася. Хто виїхав з окупованої території, хто - ні. Моя сестра залишилася в Луганську - зв’язку з ними немає.

Ми вже не боїмося. Як тільки щось стукне за вікном, то ми вже не тікаємо перелякані. Зібраніші стали за цей рік - не так всього боїмося.

Після нашої перемоги будемо жити в Україні. Тікати не будемо - будемо відбудовувати. Потрібно відстроювати заново країну.