У мене ДЦП. Незважаючи на свою недугу, я керую автомобілем. П’ятнадцять років тому став водити батьківську машину, тоді і зрозумів – це моє! Трохи таксував у Донецьку. Адже скільки пам’ятаю себе – не міг сидіти вдома без діла. До того ж, пенсія з інвалідності мізерна, ось і підробляв таксистом. Коли почалася війна, на своїй старенькій «Таврії» евакуював із-під обстрілу жінок, старих і дітей.

Це було в місті Сніжне. У машину повний салон пасажирів набився. Від’їжджаючи, я помітив, із якою тугою проводжають нас поглядом літній чоловік і хлопчик – їм місця не вистачило. Так мені шкода стало їх! Мої пасажири потіснилися й заштовхали діда в салон, знайшли місце й хлопчині. Не розумію, як тоді мій легковик умістив 13 людей! Але ось тоді я зрозумів, що таке «стріляні люди» – вони не мають страху. Бог нас оберігав – вдалося прорватися через шість блокпостів без пригод.

Разом же зміг евакуювати 75 осіб. Бувало, за день по тисячі кілометрів намотував! Якось поїхав у Піски, це село біля самого Донецького аеропорту. Дорога розбомблена, завалена деревами, порита вирвами. На полях міни, розтяжки. Як дістатися до села, щоб забрати пасажирку, незрозуміло. Підібрав на шляху двох місцевих жительок, вони і показали будинок бабусі, яку я планував відвезти.

Літня жінка була дуже виснажена, адже два тижні ховалася від бомбардувань у підвалі, залитому водою. Бідна, як вона зраділа, коли я приїхав – цілувала, обіймала.

Себе героєм не вважаю. Я просто посередник між кермом і педалями, ось і роблю свою роботу.

Коли через проукраїнську позицію залишатися вдома стало небезпечно для життя, я зібрав речі й сів у потяг, який прямував до Львова. Це було півтора роки тому. Раніше я був у цьому чудовому місті – разом із друзями з паломницького центру відправлявся звідти в подорожі Європою. Думав, відсиджу тут місяць-другий і тоді приїду додому. На жаль, через війну поки повернутися не можу. Мене прихистив один із монастирів.

Ченці не тільки надали кімнату з усім необхідним: душем, холодильником, пральною машиною, але навіть допомогли придбати автомобіль, адже колишній залишився в Донецьку. Спочатку їм важко було повірити, що людина із ДЦП працює таксистом. Пару разів дали поїздити й побачили, що я добре керую машиною.

Мені дуже сподобався Львів зі своєю старовинною архітектурою та доброзичливими людьми. Часто до мене приїжджають батьки, але потім повертаються до Макіївки, бояться, що будинок пограбують.