«Мені здається, це ніколи не закінчиться»

Діти – це квіти життя. Хотіли з чоловіком поїхати в село, господарство тримати. У нас багато хто питає: як ви могли так? Війна, у вас стільки дітей. Як ви виживаєте? Якось намагаємося. Ми раді, що у нас так багато дітей.

Чоловік не працює, тому що роботи немає. Іноді є шабашки, підробітки. Городи в нас, тримаємо качок, намагаємося вести господарство. До війни чоловік працював на коксовому заводі. Я постійно в декретах. Займалися городом, маленьким, правда. Кіз тримали, свекруха з нами проживала. Якось намагалися. Війна прийшла – все.

Перший день війни пам’ятаю, перший день бомбардування. Це рано вранці було. Ми спустили дітей у підвал. Чоловік пішов пройтися, подивитися, де воно і що воно. Страшнувато, звичайно, було.

Ми більше двох тижнів пробули в підвалі. Це було страшно. Танки по вулиці їздили. Діти були в шоку. Старша дочка в істериці, вона найбільше розуміє все. Молодші легше це перенесли. А старша... Навіть коли зараз починаються обстріли, навіть далеко – старшу дочку трусить.

Заспокоюємо: «Не бійся, це далеко, це вже не поруч». Якщо що – одразу в підвал спускаємо їх. Пару хвилин пересиділи – піднімаємо назад. Заспокоюємо, що все буде добре.

Мені здається, це ніколи не закінчиться. Діти постійно нервові. Зі школою ніколи нічого не виходить. Починається обстріл – немає світла.

Думаю, для кожної людини це важко, коли щоразу ти думаєш, що зараз влучить тобі в будинок, і діти залишаться інвалідами. Мені особисто важко, коли діти так реагують на все це.

Нам пропонували виїхати як біженцям. Просто не хочеться. Ми тут жили все життя, народжували тут дітей, щось будували, щось намагалися робити, і тому не хочеться звідси їхати. Як би там не було, але тут наші будинки, тут наші родичі.

Руїни – це наш згорілий будинок. Недобудована кухня була до війни. Добудовувати зараз немає просто ні коштів, ні навіть якогось бажання. Почнемо зараз будівництво, потім сюди бахне снаряд – і все це піде нанівець. Руки просто опускаються, нічого не хочеться робити.

Ми звідси, з Авдіївки, поїхали в Новоселівку-2 в 2015 році, тому що там набагато тихіше було, ніж тут. Приїжджаємо сюди тільки взимку. Якщо починаються тут сильні обстріли, ми їдемо назад туди. Там теж обстріли бувають, але це дуже рідко, і там набагато тихіше.

Дітям там краще, простіше. Там два городи у нас великих. Тут неможливо такі городи мати. Там господарство можна тримати велике. Чоловік хотів би корову. У 2015 році ми тримали корову, але ніде було косити сіно, тому що було багато солдатів. Туди ходити не можна, там міни. І корову ми продали. Зараз тримаємо качок.

У 2016 році тут не було світла, опалення. У школу, де навчався мій син Микита, снаряди влучали. Ми часто ходили в школу, закривали мішками вікна, щоб осколки в дітей не влучали. Діти вчилися вдома і раз на тиждень ходили в школу. І всі батьки сиділи в школі, поки діти три години не відучаться. Це був неповний навчальний день. Відставали діти дуже. Надолужив син, йому подобається. Не все, звичайно. Математика йому не дається. Так він здібний хлопчик. Надолужували, намагаємося.

Коли мені було 12 років, я була безтурботною дитиною. Зараз я дивлюся на свою доньку – вона настільки доросла. Мені здається, війна загартувала, навіть трохи зробила жорстокими. Немає в них безтурботного дитинства.

Коли я була маленька, ми не думали про те, що якщо щось – треба бігти та спускати брата молодшого в підвал, допомагати мамі...

Тут залишилися одні бабусі. Ми звідси за 15 хвилин виїхали. Зараз тихіше, люди намагаються повертатися, будинки свої відновлювати. Тому що де б ти не був, рідна домівка завжди буде рідною домівкою.