«Тут влітку було дуже шумно. Піонерський табір поруч, музика, дискотеки. А зараз самотність»

Я тут народилася, мої батьки тут жили. Раніше було по-іншому. У нас був пляж, у нас було море, у нас працювали всі піонерські табори, пансіонати. Тут улітку було дуже шумно. Піонерський табір поруч – музика й дискотеки вечорами. Тоді було людно. А зараз все, усі на самоті.

Війна принесла перші результати. Молодь виїхала, молоді в селищі немає. Залишилися такі, як я, пенсіонери, і ті, кому нікуди їхати. На літо приїжджають онуки, діти, а коли зима – самі літні люди. На вулицю вийдеш – не видно нікого, ніякого руху абсолютно.

Море мінували. І ви знаєте, навесні як почали вибухати ці міни! Море рухається і, мабуть, чи пісок, або що... Ой, така канонада була! Потім почалися постріли, залпи. Було просто страшно.

Я звідси виїхала, тому що тут стріляли зовсім поруч. Ми подумали: сім’я велика, дітки маленькі, і ми вирішили виїхати. Ми виїхали до Кривого Рогу в 2014-му році. Пробули там рік, потім повернулися сюди.

Дітям, звісно, було важкувато. Нова школа, нові діти, нові вчителі... – важко. Хлопчики пішли там у перший клас, але коли ми повернулися, вони пішли знову в перший клас. Мама вирішила, що потрібно дітям утвердитися, зміцнитися в знаннях, і вони пішли знову в перший клас.

Людина – таке створіння, звикає до всього. Спочатку було страшно. Я боялася і ночувати сама, і жити. Десь щось стукнуло – було страшно. Зараз трішки ніби не так. І чую – вибухає, стріляють. Але я вже навчилася визначати: ага, це ніби як далеко, ага, це ближче.

Через підвищення [тарифів] комунальних послуг важко. Пенсія 1500 гривень. Важко і комуналку платити, і з їжею. Ціни підвищуються постійно. Обмежуємо себе, потихеньку економимо. Що робити? М’ясо – це розкіш. Переважно курка, яка є дешевшою. За інше м’ясо ми вже не розмовляємо. Городу в мене немає. Коли в нас розливалося море, зайшла вода, і ґрунт став солоний, там нічого не росте. Тільки очерет росте. Так що все купуємо.

Ми отримуємо гуманітарну допомогу, і це велика підтримка, підмога. І крупи, і макарони, і борошно, і масло, слава Богу – все є.

Душа болить переважно за дітей і онуків. Ми прожили своє життя, можна сказати, добре, непогано ми прожили. А от малята... Що їх чекає, яка перспектива, яке майбутнє? Сподіваюся тільки на Бога. Я людина віруюча, і в моєму віці сподіваюся на Бога. І знаю, що діти мої не залишать мене. Вони в мене такі чуйні, слава Богу. Я вдячна Богу за них.