«Як ми виїжджали з Луганська – це був шок, це ніколи не забудеться»

Це не те, що важко, це було дуже важко. Як ми виїжджали з Луганська – це був шок, це ніколи не забудеться.

Нас вивозив соцзахист. Дітей тяжкохворих соцзахист вивозив, але ми давали гроші зі своєї кишені. На залізничному вокзалі почалося бомбардування... Ще тоді поїзд ходив Луганськ – Одеса. І ось на цей поїзд нас посадили. Довезли всіх візочників, тяжкохворих. Перших вивезли дітей.

Нас вивезли до Одеси й відправили кого в Рибаківку, кого в [санаторій] «Автодорожник». Там нас зустріла влади, МНСники. Всіх розподілили швидко-швидко кого куди.

Додому хочеться. Коли це все закінчиться? Люди просто хочуть додому. У нас це вже четвертий переїзд. Четвертий із такою тяжкохворою дитиною! Ми приїхали в Рибаківку, з Рибаківки поїхали в Сергіївку, із Сергіївки приїхали в Куяльник, тепер приїхали до Святогірська. Звідси ми хочемо поїхати жити додому. Мені не треба ні Одеси, нічого! Я хочу жити у себе вдома.

Наш тато розбився на машині взимку ще до того, як я дізналася, що вагітна. Аварія. Я народжувала в 31 рік. Дитина перша, були важкі пологи.

Дитина хворіє з народження, родова травма голови. Ми постійно лікуємося, постійно приймаємо ліки. Зараз ми домовилися робити дитині операцію на нозі, тому що чим більше вона [дівчинка] росте, тим більше у неї права нога підвертається всередину. Уже підошва догори і дуже важко її взувати.

Якби не Рінат Ахметов, люди на Донбасі просто померли б з голоду. Вони кинуті напризволяще, до них ніхто туди не приїжджає з влади. А якщо приїжджають, то просто поговорили – і на цьому все, справа закінчилася. Він – єдина людина, яка допомагає.