Михайло Ванєєв, 10 клас
Першотравенський ліцей №2 Першотравенської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Колесникова Тетяна Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

 Лютий, лютий! Ти заграв для мене новими фарбами… І я вже не чекаю ранкових новин, не дивлюся телевізор, не прокидаюся від страху та думок про майбутнє – лишень сиджу у вічному  очікуванні повідомлення від брата: ,,плюс’’…

Раніше моїми мріями були: приставка, новий телефон, підписка на круту гру – дитячі мрії, але війна кардинально змінила  погляди на цей світ. Тепер я мрію прокинутися, мрію не втратити рідних, мрію жити! У моєму житті була досить довга пауза, коли я шукав заняття, яке буде мене тішити та заспокоювати. І  знайшов для себе заняття, яке допомагає жити, квітнути, посміхатися, радіти та самовдосконалюватися, що є дуже важливим під час війни. 

Громадська діяльність – це сенс мого життя! Я член Молодіжної ради свого міста та активний громадський діяч – дуже часто проводжу заходи для молоді, відвідую  форуми та активно представляю наше шахтарське місто.

Для мене важливо приносити зміни у цей світ та створювати сталість в кожній дії. Саме тому я проводжу заходи, які допомагають молоді впоратися з викликами,  які з початком війни почали оточувати нас, напрацювати нові навички та дізнатися про можливості. Я із тих людей, які беруться за кожну можливість і живуть з девізом: ,,Можливості не дають – їх беруть!’’. Тому, не було ще такого місяця, коли б я не брався за якийсь проєкт та не заглиблювався в його реалізацію. І це для мене цінний досвід, який на вагу золота! Признаюся, що саме ця діяльність відкриває мені нове дихання та надає змогу відволіктися від страшних реалій… Але, на жаль, фронт живе своїм активним життям та ворог має просування щодня – це відчувається і в моєму місті: частіші тривоги, страшні чутки та неприємні звуки. Я ніколи не втрачаю надії та стараюся жити не в рожевих окулярах, поки у місті є змога займатися громадською діяльність – воно живе своє життя та йде свій шлях! 

Мій шлях із тисячі днів жорстокості й кровопролиття не легкий, бо іноді навіть найзахоплююче захоплення не здатне покрити біль, який несеться стрілами у наші душі. Мої рідні, під Лиманом в травні 2022 року, опинилися під російською окупацією.

Ось тоді було дуже складно переосмислити те, що місто, в яке я їздив щоліта, тепер майорить ,,триколорами’’. І досі перед моїми очима картинка лісу, що був одразу за їхньою домівкою – тепер він спалений… А найскладнішим було розуміти те, що більше можна не побачитися з рідними, тому що влітку багатьох жителів їхнього села почали депортувати «на росію». Але вже восени почався український контрнаступ та 1 жовтня було звільнено їхнє село від окупантів.

Ті страшні історії родичів про переховування у підвалах та нестачу їжі мені нагадували Другу світову війну та розповіді прабабусі про жахіття, які відбувалися тоді. Історія, на жаль, повторюється, тільки міняються учасники й ролі… 

Страшні реалії сьогодення змусили мене задуматися над тим, наскільки коротким є життя. І ще більше я задумався над цим, коли на війні загинув мій дядько… Його тіло не могли дістати з під завалів шість місяців - тільки через півтора роки, коли вдалося дістати й опізнати, його поховали. Саме в той період я довго думав над тим, чи справедлива взагалі будь-яка війна, якщо вона несе за собою загибель? Для себе  зробив безліч висновків. 

Дійсно, війна зробила мене сильнішим та відкрила очі на багато інших речей, які в рутинності не помічаю.

Але ж ця війна відобразиться в історії зовсім не такою, яку знаю з середини я. Вірю, що ми здобудемо мир та повернемося до звичайного життя. Знаю, що після закінчення війни буде складно відновитися та чути шум мирних літаків, які знову літатимуть через Україну. Але найбільше чекатиму у небі на нашу «Мрію»!