Татаренко Тетяна, 9 клас, Миколаївська гімназія № 15 Миколаївської міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шаповалова Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна!.. Невелика країна, але яку міць і витримку проявляють люди. Кожним можна пишатися. Я раніше ніколи не замислювалася, хто такий справжній патріот, але все змінив 2022 рік… Ми мирно жили, будували плани на майбутнє, мріяли. І вже зранку, 24 лютого, прокинулися зовсім іншими – інший народ, інші українці…

У наше життя увірвалась жахлива війна…

Минуло два з половиною роки.  За цей час у моєму житті багато чого змінилося. Кожна із ситуацій, в якій я опинялася, у якомусь сенсі травмувала мене і мала особистий вплив. Пам'ятаю, як 24 лютого 2022 року увечері ми з мамою сиділи в коридорі і з жахом слухали вибухи, стрілянину, першу повітряну тривогу і те, як схвильовані люди біжать зі своїми дітьми в бомбосховища…

Я просто не могла повірити в те, що це все відбувається насправді.  

Тієї ночі ми так і не змогли заснути, мене переповнювали незрозумілі емоції.  Так і виникла моя розповідь про війну та події, що відбуваються зараз у нашій країні.  А створені мною персонажі наділені частинкою мене. Незнанні ситуації навколо, обмеженість у спілкуванні та повна ізоляція від звичного життя заохочували мене до творчості, яка допомогла відволіктися від постійного стресового стану.

Однак це був лише початок.

Уже навесні того ж року у вікні крізь гілки дерев я побачила щось  незрозуміле чорного кольору. Спочатку мені здалося, що це птах, тільки дивним було те, що крилами він не махав. Миттєвість… Оглушливий вибух… Величезна кількість диму… Крики людей… Жах... Дивний птах виявився ракетою, що прилетіла неподалік від мого будинку. Потім ніч спекотного 20 липня 2023 року. Приблизно о третій годині, коли я вже міцно спала, зовсім близько від будинку був черговий потужний вибух.

За мить вся моя кімната вкрилася уламками частин меблів квартири. Сила руху була така, що частинки скла вікна встромилися у стіну прямо над моїм ліжком.

Прокинутися від таких емоцій і опанувати себе виявилося ще тим завданням… Чекаючи  наступного вибуху, я вибігла в коридор. А вже стоячи в суцільній темряві, там, за двома стінами, відчула щось мокре та тепле – це була кров.  Я поранила ногу, наступивши на скло, що було абсолютно скрізь. Ця рана ще довго кровоточила і ніяк не могла загоїтися.  Тоді, мабуть від шоку, я навіть не відчувала болю. Досі час від часу знаходжу уламки скла в різних куточках квартири... А на моїй нозі залишився шрам, така собі недобра згадка на пам'ять…

Пройшов час, українські війські захищають кордони нашої держави, а прості люди вже звикли жити в постійній небезпеці під звуки сирен. Але насправді таке звикання викликає страх.

Я думаю, що кожен українець, який залишився у нашій країні, за ці майже 3 роки, виховав у собі неабияку міць і стресостійкість. Кожен шукає для себе якусь розраду, і кожен намагається чимось допомогти у наближенні такої святої «Перемоги»… Я рятуюся творчістю: беру участь у патріотичних конкурсах, займаюся розписом гарбузів українськими орнаментами, створюю патріотичні плакати, малюю картини та декламую поезію. У цю справу вкладаю всю душу і намагаюся донести свої думки.

Це, мабуть,  єдиний приємний досвід, пов'язаний з війною. Я отримала важливі знання, як правильно поводитися в  небезпечних ситуаціях. Ця навичка дійсно важлива, але  сподіваюся, що вона мені більше ніколи не знадобиться.

За весь час війни я не виїжджала зі свого рідного міста. І саме зараз дійсно зрозуміла, що таке патріотизм і любов народу насправді, як ці почуття здатні творити чудеса і заряджати силою та енергією.  У такі моменти я відчуваю, що через усі ці життєві випробування проходжу недаремно.

Таким є наше сьогодення, таким є мій життєвий шлях.

Ми – сильні!                                          

Ми – незламні!  

Ми – українці!!!