Грановська Марія

11 клас, Козинський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Бобрик Мирослава Анатоліївна

Війна. Моя історія

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Л.Костенко

Закінчувався останній зимовий місяць. Весна готувалась вступити у свої права. На душі у мене було радісно, бо ж скоро зазеленіє травичка, зацвітуть квіти й дерева, повернуться додому птахи. Я із задоволенням збиралась до школи, бо в четвер 24 лютого були цікаві уроки. Аж тут задзвонив телефон і пролунало: “Залишайтесь вдома, розпочалась війна!” Десь щось дуже сильно гримнуло, всі повибігали на подвір’я. Розпочинався день, який сповістив про початок війни, про чергову трагедію українського народу.

Довго не могла зрозуміти як жити, ніби зупинився час. Чому? За що? Невже 21 століття можлива війна. росія віроломно напала на Україну. Перші вбиті люди, розгромлені аеродроми, нафтобази, сльози, крик, розпач, відчай, паніка. Перші мобілізовані,

Коли ворог посуну на Київ – “столицю – златоглаву“, яка щовесни потопає у цвіту каштанів і морі відвідувачів. “Підкорити, поставити на коліна, за три дні завоювати серце нашої України,”- така ціль окупантів. І їм вдалося потрапити на територію Чорнобильської АЕС, взяти у полон працівників станції…

Та на захист міста, країни, держави стали всі, хто тільки міг тримати зброю. Були великі черги біля військкоматів, бо всі свідомі, патріоти зрозуміли, якщо “не ми, то хто?”.

Найперше завдання було: “Зупинити!”. Жахалися звірств і катувань нелюдів. Плакав Гостомель, Буча, Ірпінь… Вбиті, прості, цивільні люди лежали просто неба. Хто намагався виїхати машинами,їх теж розстрілювали. Написи на автомобілях “Діти” - їх не зупиняли. Гордо стояла і стоїть наша столиця,сяючи золотими банями церков. Проявляючи мужність, героїзм, стійкість, боронять наші воїни свою землю. Наші люди не скорилися, не стали на коліна. Згодом напишуть про відважного пілота-привида, згадають про героїв поіменно – простих,чесних,нескорених. Згадають і тих, хто в тилу допомагав ЗСУ, волонтерив, молився, рятував, лікував. Скільки ж то їх…

Не минуло горе і наше село. Майже рік тому у грудні, везли першого героя –воїна Купрійчука. Село вимерло, мовчало, ревло і клекотіло від болю…

Холод, ніч, темно і лише дзвін у церкві сповіщав: везуть… Моторошно було дивитись на дорогу, якою везли воїна, з обох сторін стояли люди, тримаючи у змерзлих руках свічки. Падаючи на коліна, вшановували нашого героя, квітами вкрито шлях… Аж тут спинився катафалк і серед тишини чувся крик дочки : “Тату, тату!”

Всі молили Бога, щоб тільки один, але – ні! Майже через місяць привозили ще і ще. Ярослав, Максим і Володимир(брати), Артем, Микола, Богдан, Андрій, Віктор. Гарні були діти. Козацького доброго крою. Герої не вмирають! Лише жовто-блакитні прапори майорять над могилами героїв і не втихають сльози матерів, дружин, дітей.

Вже 624 дні триває війна, гине молодий цвіт країни. Земля зрошена кров’ю і сльозами, зчорніла, оголена, стогне. А ворог не зупиняється ні вдень, ні вночі. Скільки ж триватиме це жахіття? Скільки ще ночей не спатиме родина, чекаючи на телефонний дзвінок?

“Прилітають додому лелеки і співають в гаю солов’ї.

І біду відганяють далеко Україно, лелеки твої”.

Як на мене, війна не може тривати вічно. Але ми всі хочемо, молимо Бога, щоб вона вже закінчилась, сьогодні!!! Щоб не гинули воїни, щоб сім’ї воз’єдналися, щоб Україна відродилась, відбудувалась, розквітла.

З часом загояться рани, біль вщухне, заколосяться хліба, вигляне сонечко і заживуть люди.

А пам'ять? Вона буде нагадувати майбутнім поколінням про ціну волі, свободи. Вона житиме в серцях українського народу. Ні! Ми не забудемо! Бо пророчі слова Т.Г.Шевченка мають збутися:

“І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.”