«Набридло нам бігати до підвалу наввипередки зі смертю»

У лютому 2015 року о 3 годині ночі ми почули вибух. Ми знаходились тут, спали з мамою (Шухіна Євдокія Федосіївна, їй 91 рік). Підхопилися, у чому стояли, в нічних сорочках, босоніж помчали до підвалу. Вранці, коли розвиднілося, встали – подивилися. Найстрашніше, що на нашому подвір’ї впало чотири снаряди. Зруйнували все, що могли: літню кухню, будинок новий. У саду впав снаряд, дуже пошкодив дерева, сад знищив.

Потім минув час, другий обстріл за кілька днів. Один снаряд одразу впав за воротами, один за хатою. Знесло дах. Ну, слава Богу, допомогли нам у сільраді, поставили дах новий. Але будинок потребує ремонту капітального. А у нас пенсія 1300 гривень. Мамі 91 рік. Дві пенсії по 1300 гривень. Одна пенсія повністю йде на ліки. За 1300 ми ледве зводимо кінці з кінцями.

Стояла ванна в нас, була піч газова. Там була комора. Нас врятувало те, що снаряд впав в комору. Ванну винесло на вулицю, все вирвало, завалило. Ми отримали легку контузію, але змогли хоч спуститися до підвалу, вціліли.

Ну, заспокоїлися, перейшли в будинок. За три дні знову обстріл. Я не виходжу з двору, у мене хворі ноги після контузії. На нашій вулиці мені більше всіх дісталося.

Сапери, які приїжджали, забрали цей «Град», який застряг у каміні в нас. Його ледве відкопали, це така ракета довга. Сказали: «У вас хороший янгол-охоронець». Ми дивом вижили, просто дивом залишилися живі.

У кутку у нас висіла ікона старовинна. І в цей куток, де ми лежали, не впав жоден камінь, хоча уламки й цеглини літали. Коли вранці ми побачили, що накоїв цей снаряд, були в шоці. Собаки обидві контужені лежали. Дивом залишилися кози живі. Три кози було, і всі залишилися живі, тільки налякані були, приглушило їх, але залишилися живі. Ні ми, ні наше господарство не постраждало.

Грошей на капітальний ремонт будинку немає, навіть шибки немає за що поставити. Щоранку виходиш, дивишся на ці руїни і думаєш: а де валідол я поклала в черговий раз? Щоранку переживаєш цей жах. Ви навіть не уявляєте, що відчуває людина, коли серед ночі тобі на голову снаряд впав.

Живеш... вічний страх, вночі, ввечері прислухаєшся, де стріляють, куди стріляють, бігти до підвалу, не бігти, що чекати. Не можу передати, у якому жаху ми живемо, у якому кошмарі. Скільки ще так триватиме? Ми просто перемремо всі тут від серцевих [хвороб]. Кожен день тут вмирають люди від інфарктів, інсультів.

Після вибуху у мене ноги оніміли, ледве-ледве ходжу. Гіпертонія, серце стало барахлити. П’ю пігулки. 800 гривень вчора витратила на пігулки. А пенсія 1300, і це я беру тільки дешеві та життєво важливі препарати.

Ми не живемо, а виживаємо, виживаємо і чекаємо, сподіваємося, що ось-ось перестануть стріляти, настане мир, і нам дадуть спокійно померти.

Тут залишилися одні старі, молоді мало. Ну дали б нам спокійно дожити до смерті, ну що ж це таке? Щоночі лягаєш у ліжко та прислухаєшся: стрілятимуть чи не будуть, розбудить вночі вибух чи ні?

Набридло нам бігати до підвалу наввипередки зі смертю, ми вже лежимо і чекаємо. Що буде – те й буде. З головою вкриваєшся ковдрою і чекаєш, що буде далі. Так тут населення настраждалося... Хто нам компенсує матеріальні та моральні збитки і коли? І кому ми потрібні?

Дали б людей, машину вивезти руїни ці, щоб не так страшно було щоранку дивитися на все це. Уже всі стали тут сердечниками. Виживаємо і чекаємо закінчення війни, щоб хоч якось почати налагоджувати побут. А як ти налагодиш, якщо вдень стріляють і вночі стріляють?