Тут народилася я, тут виросла, вийшла заміж і поїхала до Маріуполя. А тут проживали мама, тато. Ми постійно сюди приїжджали, ще бабуся була моя жива.

Страшно було, але мама нікуди не хотіла йти

Коли бабуся померла, відписала мені у спадок свій будиночок. У мене вже вийшла своя власність. І ми садили город, постійно тут перебували. Працювали на комбінаті ім. Ілліча і їздили сюди на вихідні. Постійно були тут.

Коли пішли на пенсію, тато помер, мама була вже старенька, за 80. Я вже почала тут із нею постійно знаходитися, тому що її не можна було залишати.

А потім почалася війна, 2014 рік, стріляли. Страшно було, ховалися – хто в підвали, хто десь в куточку. Але ми ще жили тут, мама нікуди не хотіла, навіть і слухати, щоб ми її вивезли. А потім у 2015 році, коли дуже почалося і будинок зруйнувався, коли посипалися вікна, посипалася штукатурка, так ми ледве досиділи, доки прискакав син і забрав нас, і вивіз.

Мама щодня плакала: везіть її назад. Вона ніяк не могла прийняти ситуацію, що кинула свій будинок, кинула все. Може, це і скоротило їй життя...

Я на нервовому ґрунті теж дуже переживала, перенесла онкологію. Може, через це і захворіла. Шість хіміотерапій пройшла. У нас 2016-2017 роки були по лікарнях. Поки я видерлась зі своєї онкології, мама померла.

Чоловік у цей час нас лікував, особливо мене, він і готував, і прибирав, і прав, це все на ньому було, я видерлась – він зліг. І ось він лежить, не розмовляє, не ворушиться, лежить, і все. Я за ним доглядаю. Із сином піднімаємо, перевертаємо на бік, щоб пролежнів не було. Ось лежить і все, лежить.

Він почав, може бути, на нервовому ґрунті, розмовляти погано. Потім почав втрачати пам’ять. Потім він став взагалі все забувати. А потім і ходити перестав, розмовляти перестав. А тепер взагалі не ворушиться. Це все на нервовому ґрунті.

Чоловік важко переніс моє захворювання, він, напевно, просто боявся, що не дай Бог, я не виберуся. Але я видерлась, а він ось... І я йому нічим не можу допомогти. Все-все б зробила, але я нічим не можу допомогти.

Рінату Ахметову подяка від усіх нас, я думаю, від усієї моєї родини, і від чоловіка, і від мене. Хороша людина. Всю війну він нам допомагає усім. І я отримую від нього допомогу. Таких добрих людей не так вже й багато. Один допоможе, а інший... що, мало у нас багатих людей? Але допомагає він один. Більше ж ніхто не допомагає цим селах, а він допомагає. Молодець. Дуже ми йому вдячні.

Хотілося б, щоб війна закінчилася. Щоб все стало, як раніше. Щоб ми могли пересуватися. Нікуди ж не поїхати зараз. Ось у мене в Новоазовську сестри, брати. Я не можу туди поїхати, бо блокпости, треба пропуск робити. Тому так хочеться, щоб закінчилося це все. Сподіваємося, віримо. Я, наприклад, вірю, що все-таки буде все добре.