Мені 47 років. У мене є чоловік і син. Ми жили в приватному секторі міста Оріхів Запорізької області. Я працювала в лікарні. В середині червня ми з сином виїхали в Запоріжжя.

Обстріли Оріхова почалися на початку березня. Ми з чоловіком проводили перепис жителів нашої вулиці, які не виїхали з міста, і роздавали гуманітарну допомогу. Там досі живуть пенсіонери, яким нікуди їхати. Я приїжджаю на вихідні і привожу їм смаколики. Мерія про них також не забула. Їм дали буржуйки і матеріальну допомогу на купівлю дров.

Якось ми збиралися їхати в школу по гуманітарку. Нам пощастило, що затрималися. Росіяни влучили в школу – було багато поранених і одна людина загинула. Згодом був приліт на наш город – мене накрило вибуховою хвилею.

Ми з сином довго шукали квартиру в Запоріжжі, бо потребували такої, в якій був би інтернет, бо обоє працюємо дистанційно. Відсутність інтернету – це одна з причин, чому ми виїхали з Оріхова. Там досі немає жодних комунікацій. Чоловік і його батьки залишилися. У них є генератор, що дає можливість набирати воду зі свердловини.

Ми з сином отримуємо допомогу від Оріхівської територіальної громади, від ООН і Фонду Ріната Ахметова, за що дуже вдячні.

Нещодавно я їздила в Оріхів, щоб провідати чоловіка і свекрів. Коли була у них, над будинком пролетіли снаряди і впали на сусідній вулиці. Свекруха розповідала, що прилітали й касетні бомби та розривалися неподалік. Одного разу осколок пробив вікно і влучив у двері. Добре, що ніхто не постраждав.

Мій тато живе в місті Дніпрорудне Запорізької області, що окуповане росіянами. Йому 83 роки. Я не можу ні поїхати до нього, ні допомогти. На початку літа була можливість передати ліки через працівників ДСНС. У тата високий тиск, а в Дніпрорудному не працюють аптеки. Коли з’являється зв’язок, ми спілкуємося по телефону.

Від нього я дізналася, що були випадки, коли росіяни забирали людей, і більше ніхто нічого не чув про них.

Я сподіваюся, що все буде Україна. Головне, щоб настав мир.