Альона хотіла вивезти дітей з країни, але вони наполягли на тому, щоб залишитися вдома. Тепер сім’я приймає у себе переселенців і з нетерпінням чекає закінчення війни.

У мене троє чудових діток, двоє з яких, на жаль, мають діагноз – дитячий церебральний параліч. Упродовж п’ятнадцяти років наше життя – це постійні поїздки на реабілітацію. Однак, ми завжди з дітьми намагалися знайти кілька хвилин для позитиву, часто відпочивали.

Ввечері 23 лютого у нас, як завжди, були приготування до наступного дня, підготовка до школи, тощо. 

Хоча ми знаходимося досить далеко від кордонів і від зони бойових дій, але 24 лютого о 5:55 я прокинулася від незрозумілих звуків. Вже зараз я розумію, що то була протиповітряна оборона. За кілька хвилин у Viber почали приходити повідомлення одне за одним, безупинно: «Війна!»

Чуєш звуки, читаєш повідомлення, а повірити не можеш...

Розбудила дітей, вони почали збирати речі, я – документи. Через 15 хвилин ми вийшли з дому, взявши з собою двох котів, папугу і дві валізи. Коли приїхали до моєї мами, мій дванадцятирічний син сказав: «Бабусю, ми до тебе, бо почалася війна». Усі сиділи мовчки, вчитуючись в телефони, лише батько дивився новини по телевізору.

Сирена… Потрібно спускатися в підвал. Я несу доньку, яка не ходить, її сестра – рюкзак з їжею та документами, клітку з папугою, мама йде також з якоюсь торбиною, батько – з тарілкою картоплі, яку не доїв, син з котами та собакою біжить. Всі поспішають шнурочком: і люди, і звірі.

Озирнувшись і подивившись кожному в очі, я побачила і страх, і розуміння водночас. Навіть звірі все розуміли просто з першого погляду!

Через кілька днів зателефонували друзі і запитали, чи можу взяти до себе хоча б двох-трьох переселенців. На роздуми пішло не більше кількох секунд. Звісно, я погодилась. 3 березня о шостій ранку знову пролунав дзвінок. Цього разу було не питання, а повідомлення, що через півгодини приїде п’ять переселенців, серед яких є півторамісячний малюк.

Приїхали. Дивлюсь на них – і аж трясе. Віддаю ключі від дому, показую усе, раптом чуємо звук – щось летить над хатою. То була ракета, спрямована у бік Львова. Я одразу зателефонувала брату, який там живе. З того дня над нашим подвір'ям постійно літали то ракети, то літаки.

Кілька діб у березні я не могла спати: багато думала, особливо про виїзд. Дітей хотіла вивезти, щоб не чули і не бачили того всього. А одного ранку донька прокинулась, підійшла до мене і сказала: «Якщо ти хочеш - їдь, куди завгодно, а я ніколи нікуди звідси не поїду». І це - при тому, що сама ходити без допомоги не може. Тоді я сказала, що ми поїдемо з України лише в одному випадку: якщо окупанти дійдуть аж сюди. Діти зраділи. Саме це і був переломний період.

Переселенці прожили у нас чотири місяці, потім повернулися додому в Бориспіль. Вони - чемні та хороші люди, ми досі підтримуємо з ними зв'язок.

Терпляче чекаємо закінчення війни, за можливістю підтримуємо Збройні сили України. Слава Україні!