«Нам би тільки війну погасити»

Народився я за Доном, у Сальських степах, у селищі Зимовники. За історичними відомостями, ці селища облаштовували запорізькі козаки. На зиму вони йшли до Дону, а то і за Дон, якнайдалі від ворогів. У селищах цих зимували, виходжували поранених, а навесні поверталися у свою Запорізьку січ. Ось у такому селищі я й народився.

Дитинство, юність і молодість пройшли поруч із Зимовниками, на хуторі Київському. Цей хутір організували й облаштували мої прадіди. Після реформ Столипіна вони з Чернігівщини переселилися на вільні землі, за Дон. Тому коріння моє родове в Чернігівській землі.

Освіта чотири класи. У Київському була тільки початкова школа. Після школи одразу ж працював у колгоспі. Возив зерно від комбайнів на волах, конях. Це був основний транспорт у ті роки. Потім пас усіх рогатих і безрогих тварин, які тільки були в колгоспі. Працював конюхом, волівником, скотарем, табунником, чабаном. Потім закінчив курси трактористів і до армії працював трактористом.

Після армії переїхав жити в Горлівку, де працював зчіплювачем вагонів на азотно-туковому заводі, слюсарем на Горлівському коксохімі та бульдозеристом на будівництвах міста.

У 1974 році переїхав до села Новолуганське – працював оператором з годівлі свиней, де і вийшов на пенсію. Заробив пенсію з усіма надбавками на сьогодні 1580 грн.

Усе життя горбатився на полі

І гори виростив зерна,

Але крім грижі та мозолів

Не заробив я ні хріна.

Залишилося додати, що Сальський степ посушливий, маловрожайний, у післявоєнний голод вижили ми на корінні трав і самих травах, переважно на ховрахах, яких було в степу тоді багато.

За вдачею людина я роботяща, думаю, що добра. Дуже люблю природу, усе живе.

Ще в четвертому класі вчителька з-під поли дала почитати забороненого опального Єсеніна, і я відтоді прикипів до художнього слова. Поезію обожнюю. Неодноразово робив спроби писати, не дуже виходило – і я на роки остигав до творчості, так би мовити. Сім'я, діти, добування шматка хліба… Не до творчості. Знань і грамоти, знову ж таки, як у зайця хвіст.

І тільки після виходу на пенсію, коли часу стало трохи більше, потішив душу прекрасним художнім словом. Писав, природно, для себе за покликом душі. За вдачею я лірик. Та й про що напише людина, яка все життя має справу з тваринами та з тракторами?

Філософія, серйозні цивільні теми не доступні. Залишається природа: квіточки, пташки, комашки, рибалка – над чим сміються друзі та близькі. Ну що ж, моя думка – не про що писати, а як.

Фет писав про природу, і що? Та й хто з видатних поетів не писав про природу? Безумовно, я не про себе. Я пробував писати для себе, на потребу душі, і не більше.

Рідне

Чи гнітять хвороби та гади,

Коли марні таблетки,

Мене зцілює Природа,

Дотиком трепетної гілки.

Променистого сонця підвіски

І росної луки прохолода,

І риб'ячі в затоні сплески –

Рибацькому серця відрада.

Усе це рідне, рідне.

І бачу я ніби вперше:

Село за вигином річки

І гори в променях крейдяні.

Я прошу

Я прошу дітей, чоловіків і жінок,

І бабусь прошу, і людей похилого віку:

Бережіть братів найменших –

Мурах, коників, жучків.

Навіть якщо дуже ви поспішаєте

До школи чи на дачу, на завод,

Під ноги, будь ласка, дивіться –

Там же хтось крихітний живе.

Тихе невинне створіння,

Може, день-другий усього живе,

Може, до подружки на побачення,

Може, у гості до матері повзе.

До доброти людської звертаюся вашої,

Чи будуєте, чи косите траву –

Не губіть маленьких комашок,

Нехай собі під сонечком живуть.

Моє ставлення до війни, до цього незрозумілого серцю АТО

У Закотному

У Закотному співали солов'ї,

Гриміла музика в окрузі,

Тепер в селі гримлять бої –

Слов'яни-брати б'ють одне одного.

За що бої, за що війна?

Воюють брати за свободу.

Але ж у нас вона одна

Під нашим вітчим небокраєм.

Її б разом нам берегти –

Свободу нашу, наше слово.

Як мелодійно ллється мова

Зі співучою українською мовою!

Настане день, упевнений у тому,

На звалище викинемо забрала,

Здамо мечі на металолом

І переплавимо на орала.

Хомо сапієнс

Ідеали Майдану зім'яті.

Брат на брата пішов із мечем.

Засіваємо поля осколками –

Що пожнемо?

Україну кроїмо ракетами

Глузду здоровому всупереч.

І які ж ми після цього

Хомо сапієнс, земляки?

Що про нас скажуть нащадки

Поле озимої у вирвах

Стебла на брудному снігу,

І під ногами осколки

Мало не на кожному кроці.

Виорати ці осколки

Років через… важко сказати.

Що про нас скажуть нащадки,

Мені б хотілося дізнатися.

Сьогодні ні слова про гармати

Сьогодні ні слова про вибухи та гармати.

Піду за посадки в поля посівні

І буду з путівця зеленого слухати

Степових перепілок любові позивні.

Як радує серце рідне роздолля,

Цикад невгамовне багатоголосся.

На тихому незайманому мінами полі

Навшпиньках тягнеться до сонця колосся.

Але чуються далекі постріли знову –

Знову перемир'я хтось порушив.

А як мені хотілося про вибухи ні слова,

Але знову, вибачте, про вибухи та гармати.

Світло усмішок повернеться

У спекотних стільниках лісових межисмуг

Наливається, зріє хліб.

Майстер-Сонечко гранує колосся,

Більші відібравши для герба.

Буде все це тривати й тривати,

Будемо сіяти хліб і косити.

Світло усмішок повернеться на обличчя –

Нам би тільки війну погасити.

Вірні прикмети

У дворі веселий щебет,

Сонцем залитий будинок.

Під карнизом будинку ліплять

Ластівки гніздо.

Гімн весни співає з антени

Шпак-соліст,

І воркує натхненно

Голуб-пацифіст.

Це вірні прикмети –

Згине чвар дим,

Буде небо світлим-світлим,

Мирна праця під ним.

А тепер прийшла малоспокійна малозабезпечена старість у нашій багатостраждальній бідній Україні – і вірші пишуться зовсім іншого змісту.

Листопад

Відтанцьований строкатого листя твіст –

Селище ніби на долоні.

Палає останній лист

Ліг на холодне підвіконня.

Через лікарняне вікно

Мені боляче чути стогони саду.

Вперше серце обпекло

Холодним жаром листопада.

Алеї, вулиці, будинки

Вітрам відкриті оскаженілим.

І попереду зима… зима,

Зима і старість – ось у чому річ.

Старість, хвороби, брак коштів на лікування. Після операції на серці та щедрого приймання хімічних медикаментів отруїв печінку, підшлункову залозу й усе, що тільки є в шлунково-кишковій порожнині. Навесні та восени треба б лягати в лікарню на підтримку профілактичну організму, але за які бабки при півторатисячній пенсії та запаморочливому зростанні цін на ліки?

Однак я щось розкис… Ми, донбасівці, живучі, як нас не ламай. Будемо жити!