Коли ми дивилися телевізор влітку, в червні-липні 2014-го, все починалося з Донецька. Навіть на думці не було, що це все прийде до нас і зачепить нас. Але коли я побачила танки на вулицях… Цей жах, цей страх… В один бік їдуть, в інший бік. Ми не розуміли ще, не усвідомлювали, що відбувається.

А почалося справді серйозно з осені. Кінець вересня вже був страшний. І ми постійно робили перебіжки до сусідки навпроти. Там був гарний, такий добротний підвал.

Були моменти, коли робили ці перебіжки, то [летіли] осколки. Ми неправильно все робили. Ми не розуміли, не усвідомлювали, не знали, як чинити. Я дочку Віку несу на руках. Одягаєш колготки їй о пів на шосту, коли все труситься, люстра хитається, штукатурка сиплеться, і біжимо. Куди ми біжимо?

Ми неправильно робили все. Скільки людей загинуло! Через що? Ніхто нас не готував. У мене слів просто немає.

Я більш ніж впевнена, що наш народ, кожен українець, справді нормальна, чесна, душевна людина, зрозуміє матір, яка має дітей, як це важко і страшно.

Зараз знову вечорами починається. А коли починається, знову це насторожування. І коли йде це насторожування, знову немає впевненості у завтрашньому дні. Думаєш: «Невже цей страх знову настане? Знову те, що було? Це знову повториться?» Я не знаю що робити.

Ми тинялися квартирами. Дві орендовані квартири поміняли упродовж чотирьох років. Повернулися додому. Хто нам допоможе? Ми з чоловіком самі. У мене батьки постраждали дуже. Батько помер через усе це.

Упродовж трьох місяців ми ще з дітьми стійко витримували все. У нас ще й свекруха паралізована була. Потім чоловік мене з дітьми на деякий час перевіз до батьків до Східного. І знайшов у нашому місті, в центрі, на гавані, квартиру. Орендували ми її.

Анна Скляренко, с. Талаківка, Донецька область

Ми тільки переїжджаємо з дітьми – і за чотири дні починається обстріл Східного. Три прямі влучання! Три снаряди влучають у будинок батьків! Син мій був там, у батьків. Будинок згорів дотла.

Руїни самі залишилися. Завдяки тому, що в цьому будинку було підвальне приміщення, вони врятувалися.

Будинок наче на тлі двоповерхового будинку розташований був. Була приблизно дев'ята ранку. Мама моя спустилася їсти готувати, а ні газу, ні світла немає. Дивно стало, чому вимкнули. Ніхто нічого не міг зрозуміти. І потім починається це криваве місиво.

Син приїхав у січні босоніж, у курточці, яка осколками побита. Гаром смердить весь і плаче. Синові тоді було 18-19 років. Але він молодець.

Він у мене ніколи не переставав займатися спортом, боксом. І мені говорив навіть так: «Мамо, ти знаєш, я вдячний тренеру. Якби я не займався спортом, я б сів на цих руїнах і плакав». Він справді плакав, але просто опустилися руки.

Бабуся і дідусь – це татові батьки – теж ще були живі. Але бабуся за місяць померла – інфаркт. У тата широкий інсульт. Чотири роки ми боролися за його життя та здоров'я. Але півтора року тому його не стало. Не кожен може таке витримати, важко.

Три снаряди влучили в будинок батьків! Син був там. Вони дивом врятувалися в підвалі

У багато сімей прийшла біда, цей жах війни та страх. Скільки втрат, бід. Припиніть! Досить! Досить! Ми маємо ростити дітей у мирі, добрі, а не в страху.

Нам допомогли. Багато було волонтерів. Відновлювали будинок. Рінат Леонідович – таких людей мало. Таких людей просто, мені здається, практично не буває. Низький уклін його батькам за те, що вони виховали такого сина. А цій людині – двічі низький уклін від імені всіх матерів, від усіх нас. Коли ми отримували пайок, яка це була радість! До цього, сидячи в підвалі, ми ділили пачку «Мівіни» на трьох дітей…