24 лютого рано вранці всі спали, готувались до трудового дня. Ми найбільше не очікували нападу від тих, хто клявся-божився, що ми брати навіки, а вийшло, що ми - вороги навіки.

Нам довелося покидати все, що будували і створювали, тікати від нападу і бомбардувань. Наші будинки постраждали. Під час війни може бути тільки горе, біда і розруха.

Коли окупанти підійшли до Ізюму, передова була від нас за 300 метрів. Праворуч і ліворуч від наших будинків почали стріляти, були влучання. Вночі неможливо було спати. Бабусям по 90-95 років, онукам - по три-чотири. Стріляли і вдень, і вночі. Звісно, не так як у Маріуполі, але все одно це - війна.

Поряд на сусідній вулиці вибухнули два будинки, вбило людей, до нас теж прилетіло, все побило. Ми зібрали все, що змогли, і виїхали. Важко було їхати з двома літніми бабусями, але в цілому у дорозі все минуло спокійно. Обрали Дніпро, щоб неподалік від дому.

У 2014 довелося пережити те саме. Але тоді було трохи простіше - обстріли і руйнування не були такими сильними. Ми тоді виїжджали на три місяці. Це щоразу - по-новому і дуже моторошно.

Коли мені зателефонували і сказали, що пів будинку зруйнувало, довелося повертатися. Шукав якісь плівки, щоб накрити все від дощу і снігу. Це найбільші труднощі. Але нам допомогли: і держава, і благодійні фонди, і люди. Не покинули у біді.

Дочка за кордоном, зять – вдома, онуки теж роз'їхались. Родина розпалась. Війна ніколи нічого хорошого не приносить.

Війна закінчиться, коли настане перемога. Я думаю, два-три-чотири місяці потрібно ЗСУ. Сподіваюсь, що до весни все буде добре. Думаю, що порядок у нас буде в Україні. Головне, щоб не було війни.