У перший день повномасштабного вторгнення я був на роботі. У 2014 році довелося пережити практично те ж саме. Навіть ворогу не побажаю пережити те, що зараз відчуваємо ми.

Труднощі у нас постійні. Наприклад, із самого ранку немає електроенергії. Але нічого, прорвемось. Тим більше, що ми це вже проходили.

Шокує все: відсутність води, газу, світла, постійні канонади. Доводиться носити воду з криниці. Тепер з водою вже краще, але раніше це було злободенною проблемою. Їжу доводилося готувати на багатті. З голоду не помирали, але й не шикували.

Більша половина міста виїхала. Виходиш на вулицю і практично нікого не зустрічаєш. Звикнути до постійної канонади і обстрілів неможливо.

Я був сім місяців сам. Дружина виїжджала на захід України. Тепер повернулась. Якби не гуманітарна допомога, нам би було дуже важко. Роботи немає, прибутків практично жодних.

Ми тепер живемо одним днем. Ніхто не знає, що буде завтра. Тут день прожив - і слава Богу. То в одному місці вибух, то в іншому. Де гарантія, що сюди не прилетить!? Був такий випадок, що у десяти метрах від нас був будинок, а тепер там уже вирва.

Майбутнього свого не уявляю. Я залишився без роботи - її розбили, особливого вибору немає.