«Нам по 70 років. І доводиться в підвалі жити»

Лозовська Ніна Михайлівна, 69 років:

Раніше молодь шукала десь щось краще. Ось, ми і переїхали сюди. Так і залишилися. Сім’єю обзавелися: діти, внуки, правнуки вже є. Жили потихеньку. Ніколи не думала, що таке буде. Брати були поруч.

Палісадник у нас був, квіти. Тепер немає нічого. Прожили півстоліття тут, і, ось, тепер нам таке. Хоч дах накрили, а в будинку поламало все, побило. Ну нічого, були б ми живі. Господи, це не страшне. Страшне, що людей б’ють і руйнують будинки. Звикли, але це дуже погана звичка. Не хочу нікому, як то кажуть, ворогу не бажаєш такого життя.

Лозовський Володимир Васильович, 75 років:

Почався обстріл. А ми завжди з дружиною знаємо: як почався обстріл – ми 6-7 годин в підвалі живемо. Ночуємо там і до самого ранку. А вранці затихає – виходимо. Ось таке наше життя.

Розбило дах у двох місцях. Як ударили – у вугільний сарай влучило. Стіни повигинало туди, вікна, рами, скло. Немає нічого. Он які осколки. Бачите, чим нас б’є? Біля криниці теж розбило, шибки розбило. Собачку тут убило... Трактор побило, сівалку.

Ніна Михайлівна:

Ми місяці зо два вже живемо в підвалі. Ми в будинку не спимо, жодної ночі. Як вечір – починають стріляти – усе, ми в підвал – і до ранку. Ми не вилазимо з підвалу. Набридло. Не знаєш, у яку секунду, і де воно на тебе чекає. Я ходжу, як чумна якась, сама не своя. Нам по 70 років. І доводиться в підвалі сидіти.

Володимир Васильович:

Сирість. Сиро тут. Я вже починаю кашляти.

Ніна Михайлівна:

Дуже важко. Вже не хочеться нічого. У підвалі хіба життя в нас? Муки, а не життя.

Володимир Васильович:

Правнуки, внуки, щоб вони не знали цієї війни.

Ніна Михайлівна:

Щоб у них усе добре було. Щоб воно вже швидше закінчилося, щоб перестали бити.

Це на фото маленький онук. У нього вже дочка є, наша правнучка. Це наші онуки, це меншого сина. Двійнята. По року їх не бачимо. А колись і два роки не бачили. Шкода, так шкода. Хочу, щоб онуки жили добре і діти.

Я життя б зараз віддала, щоб сказали: «Ось кінчиться війна – і будуть діти жити добре».

Про що мріємо? Щоб мир був, щоб жили діти. Ми своє вже прожили. Дітей шкода, онуків шкода. Яке на них життя чекає, і що далі буде? Сподіваємося на краще.