До війни ми з родиною жили в Оріхові. 24 лютого, коли почалася війна, у нас у місті відразу почалися вибухи. Один день ми залишались ще в Оріхові. Вибило світло, не стало води. Довелося її возити. Ми допомагали з водою стареньким сусідам. Переїхали в Преображенку до мами, ховалися в підвалі. Було дуже страшно, дитина з підвалу не виходила. 8 березня вирішили тікати. Опинились в Кривому Розі. Тепер тут зареєстровані як ВПО.

Бабусі і дідусі залишились в Оріхові і в Преображенці, а нам потрібно було рятувати дитину. Там обстріли безперервні. Ми навіть не можемо до них поїхати в гості. 

Все сподівалися, що бойові дії ось-ось закінчаться. Але ставало все гірше, обстріли все наближались. Вирішили виїхати. 

Ми покинули все: роботу, бізнес. Там уже нічого живого не залишилося. Розповідаю - і мурашки по тілу. Ми це вже пережили, заспокоїлись, але згадувати про це дуже важко. 

Довго шукали квартиру. Житло дуже дороге. Не маємо ніяких прибутків, отримуємо тільки допомогу як ВПО. Дають гуманітарну допомогу. Ми з чоловіком займались бізнесом: я своїм, він своїм. Тепер прибутків немає - було багато влучань на фірму, все порозбивали, ми вивезти нічого не встигли. 

Мої батьки досі перебувають в Преображенці. Хвилюємось за них. Батько пенсіонер, а мама працювала в дитсадку, аж поки його не розбомбили. Життя уже немає. 

Сподіваємось на ЗСУ, що виб'ють  русню і тоді зможемо планувати майбутнє. Тепер планів немає. Головне, щоб було куди повертатись.