Вишняк Ольга, викладачка Стерченської ЗОШ І-ІІІ

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лиш боротись – значить жить!

Іван Франко

Війна… Для когось це, можливо, лише слово з пʼяти букв, а для декого – ціла трагедія. За статистикою війна трапляється один раз на сто років. Що дає нам слово з пʼяти букв – біль, розпач, страждання, відчай, горе, безнадію… «Війна – це найгірший винахід людства», - говорив колись відомий український співак, композитор, поет, письменник, телеведучий, продюсер, актор Кузьма Скрябін (справжнє імʼя та прізвище Андрій Вікторович Кузьменко). І це справді так, тому що на війні багаті заробляють, а бідні – втрачають.

Повномасштабне вторгнення росії на територію суверенної і незалежної України розпочалося в четвер, о 3 годині сорок хвилин, 24 лютого дві тисячі двадцять другого року. Та насправді війна росії проти України триває не одне століття. Пригадаймо лише декілька заборон щодо витіснення української мови з культурної сфери та призупинення видань значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Це Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року. Але це не повний перелік заборон, спрямованих проти українізації. І якщо пригадати події 2014 року, то відкрита агресія країни-сусідки триває вже щонайменше десять років.

З болем на серці пригадую ті дні, коли я відчувала змішані емоції – від розгубленості до сподівання, що все незабаром минеться! Того дня ми всі прокинулись від слів «Розпочалася війна». Хтось уже тоді почув вибухи звичайних і фосфорних бомб. Хтось трохи пізніше побачив все на власні очі. А хтось – вже не прокинувся від сну. Війна – це завжди глибокий і нестерпний біль.

На той час атмосфера в країні дуже змінилася: одні люди зі страху швидко почали пакувати речі у валізи, а іншим довелося взяти зброю до рук і стати на захист країни! В час, коли одні тікали, справжні патріоти країни вже повертались до рідних сіл, містечок і областей, покинувши вже звичні місця проживання за кордоном зі стабільністю та спокоєм. Здається, повернулися до країни ті, які чують себе українцями. Саме це хотів донести до нас і саме про це писав відомий український поет і письменник Іван Якович Франко: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів».

Особисто мене війна змінила. Я по-новому зрозуміла для себе поняття «цінність». 

Якщо досі всі ми бажали матеріального, то тепер хочемо духовного, морального наповнення, бо розуміємо, що в один момент людське життя може просто обірватися.

Я усвідомила, що найбільшою цінністю для кожного з нас є здоровʼя, життя, сімʼя – те, що робить нас по-справжньому щасливими. І не треба мріяти про «журавля в небі», бо щастя насправді – в простих речах. Це ті речі, які надають нам крилатості, вони нас окрилюють, ощасливлюють! Сучасна мисткиня Ліна Костенко про крилатість кожної людини висловлювалась так:

Вони, ті крила, не з пуху-пірʼя,

А з правди, чесноти і довірʼя.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Наші крила захотіли обрізати, посягнувши на нашу честь, гідність і свободу. Схотіли позбавити нас сенсу, родини, життя. І як змогти змиритись з цим? Як не втратити себе? Як, будучи вчителем, донести учням, що на наші крила посягнули і захотіли відібрати, обрізати?! Чи навести для прикладу слова Василя Стуса, сказавши «терпи, терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи». Але чи повинні терпіти ці знущання мирні люди, коли все нам дане від Бога?! Чи повинні агресорам і кривдникам щось доводити, коли живемо на своїй Богом даній землі?!

Під час війни, напевно, якась часточка душі померла в кожному з нас.

Тому що кожен із нас має своїх героїв і переживає за них, і це не казкові вигадані герої, це герої з реального життя. Це наші дідусі, батьки, дядьки, брати, сини, кохані… Це ті, які щоденно тримають мирне небо над головою. І якби не вони, чи могли б ми пити ранкову каву? Чи могли б відвідувати школу і під музику співати гімн?! Особисто для мене героєм є мій рідний братик Пшеничко Віталій, який служить в Збройних Силах України і більше року перебував в зоні проведення АТО на Краматорському напрямку. Коли братик залишив сім'ю, родину на більше часу, як рік, ще в 2014 році, моє серце спустошилось, але в собі я змогла віднайти ті грані, які доторкнулись моєї душі. Саме тоді я вперше почала писати вірші громадянського та філософського спрямування, настільки вражаюче захопили мене ті події і наштовхнули до написання мого першого авторського вірша під назвою «Слід війни»:

Як тяжко бачити війну,

І кожен день про небезпеку чути,

І бачити на власні очі ту біду

Яку споконвіків ніхто вже не забуде!

Як тяжко бачити страждання

Всіх матерів, жінок й сестер

Які щоденно моляться в благаннях

Щоб повернулись назавжди й тепер.

Тепер, у цю хвилину просить

Ота нещасная, убита горем матір:

"То може досить вже, то може досить,

Моє терпіння випробовувать, війно!

Ще скільки сліз моїх пролити треба,

Щоб вже нарешті збулись мої мрії,

Аби збулись бажання тії,

Які вимолює щодня уся наша земля?!"

Хіба повинна плакати дружина,

За милим своїм у тривозі

І берегти, леліять свого сина,

Бо рідний батько іще у дорозі!

Хіба для того заміж виходила,

Хіба тому народжувала сина,

Щоб потім все пояснювать йому,

Щоби доводити йому всю правоту?!

А синові слова ніякі не потрібні,

Бо батька не повернуть вже йому,

І не повернеться, і не обійме рідний,

Чому так сталося, чому?

Колись, як був дитиною,

Лиш пригадати зможе,

Як то усі великою родиною

Були, ніщо усіх їх не переможе.

Як снідали, обідали, вечеряли,

Як батько правилам життя учив,

Як дзвінко вечорами говорили

І як колись у школу батько вів!

Тепер усе це тільки спогади,

Уже дорослої, свідомої людини.

В якої вже нема родини.

Який залишиться назавжди тільки сином.

А як же плакала сестра,

Почувши ту тривожну звістку

Що рідного такого братика уже нема.

Поліг він, не побачить більше світу.

Отямтесь вже нарешті, люде

Хіба вартує все воно того,

Так, героя вже ніхто й ніколи не забуде

Так, був він справжнім сином народу свого.

Бо за народ поліг, повстав.

А декому, можливо, та й байдуже!

І землі рідній життя своє віддав.

І ще багато би зробив, як зміг би.

Тому цінуйте люди ви таких

І пам'ятайте подвиги ті мужні,

Бо у житті не буде вже близьких,

Таких як ті, що були дружні.

А дружніми були тому

Бо волю й правду вибороть хотіли

Щоб діти їх у світі мирно жили

Раділи, веселились, і ніколи не тужили!

Героями посмертно є мешканці мого рідного села Стерче – Данілюк Сергій, Заєць Сергій, Задорожний Віталій. 

Це ті люди, які віддали своє життя за нас, за Україну! Окремо зупинюсь на історії життя Сергія Данілюка – люблячого чоловіка, турботливого сина, зразкового батька трьох дітей, який у перші дні повномасштабного вторгнення не залишився байдужим і одразу став до лав ЗСУ – боронити суверенітет, незалежність і територіальну цілісність нашої країни. Це та людина, яка з душею займалася улюбленою справою, але, зважаючи на важку ситуацію в Україні, полишила сімʼю, роботу, звичний спосіб життя і показала приклад гідного сина нашої нації. В місцевості, де я проживаю, Сергій першим відважно загинув! Звістка про це вразила всіх довкола. Після смерті мужнього героя народилася моя друга поезія – авторський вірш під назвою «Пам'яті Героя!»:

Болить душа, і серце плаче

І біль не стишує сльоза

А думи знову й знову кажуть:

"Його нема, нема, нема!"

 

Як чорний ворон увірвалась

До нас та клятая війна

Вона в одежу чорну вбралась

І йде шукать нове життя!

 

Поміж людей, синів чиїхось

Вишукує собі на смак

У душах наших споконвіку

Лишаючи болючий знак

 

Чому ще й досі не вгаваєш

Чи мало крові ще тобі?

Синів найкращих забираєш

У лютій-клятій цій бійні!

 

Ти наші долі геть ламаєш!

Стираєш все у боротьбі!

І лиш одне ти забуваєш:

"Героїв тобі не змогти!"

 

І хоч те тіло вже безсиле

Але душа - на небесах!

Вона все бачить крізь хмарини

І навіть там вона за нас!

 

І вкотре та війна проклята

З Героєм розлучила нас

Але навіки чоловіка, тата, друга, брата

Ми не забудем повсякчас!

 

А вдома так тебе чекали

Дружина, діти та рідня

І плани навіть будували

На час, коли закінчиться війна!

 

Герою! Ти віддав своє життя!

За нас усіх, за Україну!

Полишив своє звичнеє буття

І став її навіки вірним сином!

 

Герою! Не забудемо ніколи!

Твоєї мужності й відваги!

Бо задля спокою країни

Ти залишив свої буденні справи

 

Герою! Ти чоловіком був таким

Про кого кажуть: "Він найкращий!"

Татусем люблячим і дорогим

Таким, що кращий серед кращих!

 

Сергію! Будеш весь час ти існувати

У нашій пам'яті завжди

Веселим, добрим і завзятим

Таким, яким запам'ятали ми

 

Ми не пробачимо! Не забудемо!

Тих бід, що наробила та війна

І ворогів ми проклянемо

Щоб аж до сьомого коліна

 

Молімося до Бога всі!

Разом, гуртом, як лише можна

Щоб покарав всіх винних у війні

Й щасливими були дружина, мама кожна!

 

Молімось, як ніколи не молились

Щоб діти тата обійнять змогли

І більше вже не розлучались

І щоб всі разом вже були!

Героями є і ті, хто так чи інакше причетний до війни і всякими методами допомагає, не залишаючись осторонь. Це наші волонтери, медики, рятівники, вчителі, вихователі та інші люди… Люди, які на своєму фронті роблять все можливе, щоб країна існувала. Ці люди, герої нашого сьогодення, не можуть і не могли інакше, бо наслідували слова пророка Тараса Шевченка:

Свою Україну любіть.

Любіть її во времʼя люте.

В останню тяжкую минуту.

За неї Господа моліть.

Саме так і сталось, оскільки справжні патріоти країни люблять рідний край не лише тоді, коли все добре, але й тоді, коли спіткала біда. І не важливо, буде тисячу днів війна чи дві-три тисячі, ці люди-титани завжди захищатимуть Батьківщину.

Попри всі трагічні події ми мусимо жити, не втрачаючи ймення «людина». Нам потрібно триматися до останнього подиху заради наших дітей і тих, хто віддав життя за Україну. Боротися зі страхом і невизначеністю нам допоможуть читання книг, перегляд фільмів про кіборгів, фізичні вправи, здоровий сон, корисна їжа, а ще стабільний психоемоційний стан. Не варто читати багато новин чи встигати за всіма оновленнями інформації в соцмережах, важливо вміло навчитись диференціювати правду від брехні.

Поет Василь Симоненко написав такі рядки:

Можна все на світі вибирати сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину,

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Ми можемо багато в чому робити вибір, але якщо ми народились тут, в Україні, то нам існувати і країні бути. Я глибоко переконана, що така працьовита нація, як українці, мусить і буде існувати. Свою Україну я хочу бачити процвітаючою, без війни, без корупції, з розвиненою економікою та низьким рівнем смертності. Як вчитель, я буду робити все можливе і неможливе для того, щоб саме так і було. Відомий філософ Григорій Савич Сковорода говорив: «Ми переможемо лише тоді, коли усвідомимо, що за Україну треба не вмирати, а вбивати». Звичайно я проти будь-якого насильства, але не ми розпочали війну, не ми почали вбивати. Це нас на рідній землі вбивають, знищують культуру, відбирають мову, забороняють віру, забирають життя. І я не хочу, щоб у моїй країні щодня вмирали люди, життя яким було дароване з небес. Я не хочу бачити сльози дітей-сиріт, чути стогони жінок-вдів. Я і ми всі хочемо жити в мирній країні. Хочу, щоб почувши фразу «Доброго вечора, ми з України», яка стала символом нашої волі та незламності, ми могли пишатися собою і нами зміг пишатися весь світ.

Заради спокою і миру нам потрібно єднатися, бути єдиними та підтримувати одне одного, незважаючи на те, з Заходу ти чи зі Сходу, незважаючи на мовний барʼєр, віросповідання чи політичну приналежність. Щоб зберегти країну, нам потрібно бути обʼєднаними. Тарас Шевченко у своєму творі «Кавказ» закликав:

Борітеся – поборете

Вам Бог помагає!

За вас правда,за вас слава!

І воля святая.

Маю надію, вірю в те, що настане час, коли вся країна згуртується, стане єдиною, непереможною. Над нами буде мирне небо. Ми будемо пишатися тим, хто ми є, бо знаємо, ким були наші предки. Сподіваюся, що мій шлях після перемоги і настання миру буде довгим, світлим, яким крокуватиму впевнено вже відомою мисткинею нашої країни!

З вірою в перемогу України завершу розповідь словами з вірша Василя Симоненка:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!