В будинок Людмили залетіла ракета і поранила сина. Через відсутність своєчасної допомоги він мало зовсім не втратив руку

Ми з Запорізької області. 4 березня нам у будинок залетіла ракета. Усе згоріло. Син дивом залишився живий, у нього травмована права рука. Він три доби перебував у підвалі, його неможливо було доставити сина в лікарню. Ми були в нашій лікарні, і там хотіли відрізати синові руку. Ще б пів години – і я б не встигла. Забрали ми його в обласну лікарню. Там зробили операцію 7 березня і руку врятували, але вона не працює. Синові дали другу групу інвалідності. 

Зараз ми орендуємо житло, і в цьому місяці нам навіть не дають по дві тисячі ВПО. Все, що в нас було, що ми наживали все життя, пропало. Ми залишилися самі. Нема ні власної виделки, ні ложки. Гуманітаркою допомагали.

Ми жили у Василівському районі.СпаСпа Ця територія зараз окупована, і туди ми приїхати не можемо. Бачили фотографії, нам прислали. Усе, що там було, знищене. Нічого не залишилось. 

Досі неможливо сприйняти як реальність, що ми залишились без нічого і що таке зараз коїться в нашій країні. Я дуже вірю у Збройні сили України і в нашу перемогу. Щоранку я прокидаюсь о п’ятій годині і дивлюся фотографії сина, на його поранену руку, яку могли відрізати. Дивлюся на кота улюбленого, який згорів заживо. Війна повністю змінила наше життя. Син закінчив університет, а зараз у нього група така, при якій платять 2 тис 300 грн - загальне захворювання. 

Місяць тому, коли сильно почали бомбити Запоріжжя, ми виїхали до Києва. Зараз перебуваємо в Києві, але тут також неспокійно. 

Ця війна дозволила дуже добре людей розпізнати – з кращого боку чи з гіршого. Всі показали своє обличчя. Зараз удома, де щось залишилось, усе обкрадають самі ж місцеві, а не орки. Ми туди не повернемось. Нам розбомбили і гараж, і кухню, і будинок. Будинок повністю згорів, а те, що залишилось, розбирають. Ось такі люди нас оточують.

Наше село окуповане, тому ми туди не можемо приїхати. Ті люди, які там залишились, самі виносять добро з дворів тих, хто не може туди заїхати. 

Комусь війна, а хтось наживається на цьому. Але все закінчиться, і кожному буде змога подивитися в очі та сказати те, що ми хочемо сказати.

Ми залишимося безхатьками, якщо держава не допоможе. Усе наше життя вкладено в той двір. Я 20 років працювала, щоб у мене все було. Будувала і красу наводила, а потім ми залишились без нічого в одну мить. Дуже тяжко починати все з нуля. Нам уже не по 20 років. Я б ворогам не побажала опинитися в такій ситуацій. Я розумію, що набагато гірші є ситуації та історії в людей, але все це дуже тяжко пережити, коли в тебе було все, а потім ти все втратив.

У Запоріжжі страшно проїжджати по проспекту. Будинки розбомблені повністю. Дуже страшно уявити, чого ці люди натерпілись, коли помирали там заживо і не могли вибратися. Будемо сподіватися на краще. 

Я просто чекаю. Вірю, що все це закінчиться і ми переможемо. Я сподіваюсь на це. Я не хотіла жити в окупації. Дуже хочеться, щоб Запорізьку область звільнили. Дуже шкода тих, хто постраждав, хто загинув за нашу Україну.