Лимани від самого початку війни потерпають від російських обстрілів. Місцеві мешканці вдячні своїй старості, яка весь час налагоджує нормальне життя в селищі

Вранці подзвонила сестра і каже: «Валю, війна». Як – війна? Я ніколи не думала, що на нас нападе Росія. Ми росіян вважали братами. Я виховувалася при Радянському Союзі. Ніколи не думала, що Росія прийде до нас зі зброєю. Але коли почали стріляти в Херсонській області, то тоді ми все відчули на собі. 

Я живу над річкою. Тут лиман і вихід у море. Син прибіг до мене рано-вранці і сказав: «Мамо, я бачив ракету, вона летіла тут». 

Йому 40 років було. Я думала, що потрібна повістка, але його забрали, і він пішов відразу воювати. Я сиджу і виглядаю його. Може, прийде. Може, відпустять. Плачу і виглядаю у хвіртку. Аж коли почала пилюка підійматись. Я дивилася з одного боку у вікно, а біля сусідів стовп пилу стоїть. Крикнула чоловіку, щоб подивився, що це. А він сказав: «Бігом - у підвал до сусідки!» 

Я була на милицях. Коли ми йшли до сусідки, то почали стріляти з моря. Я кажу: «Ти подивися, там якийсь катер стоїть і стріляє в нас». Ми спустилися в підвал. Ввечері виходимо звідти – а на морі пожежа. 

Наступного дня побачили, що паркан у дірочку після вчорашнього обстрілу. Ми тільки встигли у двір зайти, як почали по паркану стріляти. Могли б у нас влучити. Я перестала ходити в підвал, тому що мені важко туди спускатися. 

Чоловік бігав, тільки-но запрацює сирена чи вибухи пролунають. А я сиділа вдома і вже нічого не хотіла. Онуки виїхали. Жінки виїхали і дітей забрали, тому що неможливо було тут сидіти. Сестри молодші виїхали з онуками, а я залишилася сама. 

Коли вже до нас на город прилетіла касета і сусідці побило дах, вікна, тоді ми вирішили поїхати за Миколаїв. Там були два місяці, потім повернулися назад і більше нікуди не виїжджали. 

У нас дахи в усіх течуть. З виду наче б то дах цілий, але там – решето. Я до сестри прийшла в гості та й кажу: «Надю, а що це в тебе за дірка?» 

А вона мені показує снаряд на підлозі. Кожен ранок у нас починається з того, що ми слухаємо, чи летить до нас, чи ні.

Газ у нас був весь час, його не вимикали. А як стихія була, то світло зникало. Довго нам його ремонтували. Ми довго сиділи без електрики. А загалом під час війни ми більше тижня не сиділи без світла. Швидко все лагодять хлопці завдяки нашій Наталії Федорівні. Вона в нас староста на два села. Дуже їй дякую. Вона в нас - боєць і наша підтримка. Ми б без неї "розклеїлися".

Ми вже втомилися від цієї війни, а наші бідні діти - тим паче. Мрію про перемогу. Хочу, щоб моя дитина повернулася додому жива і здорова. Його чекають вдома діти, жінка і я. Я йому обіцяла, що дочекаюсь.