Мені 69 років, я живу одна. Важко жити, пенсія маленька. Я після операції, здоров’я немає. Приходиться виживати, але це не найстрашніше, я б так сказала.

Дуже страшний був перший день війни. Це був просто шок. Ми весь час були напружені, слухали телевізор. Вісім років ми це слухали, і от воно і до нас дійшло. 

Газу не було, води не було, але ми в своїх домах - то у нас своя вода, їжі була. Я б не сказала, що ми від цього дуже страждали.

Найгірше, що нам тут і дома валяли, і ракети прилітали. Було дуже страшно, і зараз теж страшно, бо у нас тут поруч Часів Яр, Бахмут. Немає спокою ні вдень, ні вночі. 

Я нікуди не виїжджала. Я ходжу з поличкою, сиджу тут. І вся рідня тут - донька із зятем тут - от і вся моя родина. Плачемо сидимо - і все. З сусідами зберемося, поплачемо: ми не думали, що так прийдеться доживати старість.

Я вважаю, що війна скоро має закінчитися. Вже і так всю Україну розбили. Люди виїхали. Все зачинилося, роботи немає. І що робити молоді? Просто гинути? Донька не працює, зять – також. Що на них тут чекає? Просто гибель - і все.