Місяць Лариса була в Ужгороді. Та все ж повернулась до чоловіка в Охтирку. Її трохи лякає непевне майбутнє, та їхати з дому вона більше не хоче. 

Я з Охтирки. В мене є чоловік, діти живуть окремо. У нас батьки – інваліди, обоє лежачі.

Ранок 24 лютого я провела на роботі. Ми вирішували, працювати чи ні. Було незрозуміло, що робити. А потім сьомого березня бомбили дуже Охтирку. Рази три, напевно. Ми у підвалі були, боялися.

У мене ще до війни стався інсульт. Я вийшла так із нього добре, а потім почали бомбити, і все пішло коту під хвіст.

Мене трусило всю. Добре, що в мене чоловік, який міг підтримати. Це було нестерпно, ці літаки…

Я виїхала з сестрою та її дочкою, чоловік залишився вдома наглядати за батьками. Збиралися дуже довго. Місяць були в Ужгороді, а потім повернулися додому.

Ми їхали поїздом до Полтави. Увесь час до Львова сиділи в тамбурі прямо на підлозі. Людей було стільки! Було багато котів, собак, дітей. Згадувати важко. Якщо Білорусь піде на нас зі свого боку, доведеться щось робити, але я вже нікуди не поїду. Боїмося тих нових атак повітряних, дронів. Рятує сім’я - добре, що вона є.

Син чоловіка воює, чоловік удома працює і за батьками наглядає. Я роботу покинула, вже не могла працювати - у мене друга група інвалідності після інсульту. Усе якось пішло шкереберть.

Побутових труднощів особливих вдома не було. Водою ми запаслись, тому що говорили, що будуть відключати. Ліки в нас були. Ніхто нічого не знав наперед, але завжди жили за принципом: нехай трішки буде. Потім ліки почали закінчуватися. Добре, що я поїхала до Ужгорода, там можна було купити. Я навіть пересилала чоловікові ліки, бо у нього високий тиск. Я купувала й відправляла на Котельву, бо в Охтирці не працювала пошта.

Я думаю, війна закінчиться нашою перемогою. І так хочеться, щоб скоро! Шкода хлопців, які помирають.

Я думаю, що переможемо весною – на початку літа. Хочеться так, а точно ніхто не знає. Я хочу жити. Щоб діти були живі, онуки, щоб друзі повернулися з-за кордону.