Дитинство було в іншому селі, а сюди, в Широкине, вийшла заміж. І вже живемо 58 років. Через два роки буде 60 років, як ми разом.

Добре ми жили. Обоє працювали. У нас колгосп був хороший, там чоловік працював виноградоводом, потім бджолярем. Я працювала у сфері потребкооперації, 43 роки на одному місці пропрацювала. Пішли на пенсію обоє. Діти є, але у кожного своє життя. Вже й онуки є. Город у нас великий, землі 50 соток. Сад був хороший, виноград, теплиця. Все пропало. 

Вперше зустрілись ми з війною у серпні 2014 року. Ми знали, що наступали на Маріуполь. Але думали, що нас не торкнеться.

4 вересня такі обстріли були жахливі. Багато людей поранило. На смерть повбивало. Ми приїжджали до людей, до одного підвалу. Повно нас набивалося.

Ми як вийшли з підвалу – гриміло усе, летіло усе: і скло, і шифер, усе позлітало. Дуже великий бій був. Трохи затихло. Через деякий час знову. І так майже кожен день летіло через нас. 

Якось ми їхали до сестри в підвал. Вона каже: «Приїжджайте, щоб усі гуртом були». Так нас як нагнали снайпери! Пулі над нами летіли, над головою. Я кричу: «Вітя, швидше натискай [педаль газу]! Вітя, швидше!» Не було людей нікого. Всі поховалися – знали, що зараз будуть наступати. Ну, доїхали.

Потім що робити? Все одно треба вертатися додому. Ми пішли до себе у підвал жити. У нас же собачки залишились, і худоба, і птиця, і голуби, – все не кормлене. Його ж треба кормить-поїть Тому ми пішли до себе, у свій дім. Дійшли, і слава Богу. 

Обстріли були і вночі, і вдень. Чуєм, що десь там загриміло – всі біжимо у підвал. До нас сусіди збігалися. У нас здоровий підвал, всі сусіди збігалися. І сидимо усі там, поки пройде стріляниця. Потім виходимо, щось зробили по хазяйству і знову ховаємся. Ми самі крайні живемо у селі, вулиця сама крайня. І воно через нас летіло.

Сиділи з чоловіком, тремтіли один за одним. Коли люди до нас поприходили, начебто веселіше. Всі гуртом сидимо, чоловік шість-сім зберемося. Одна сім’я – чоловік п’ять, та друга сім’я – двоє. І так тремтимо, хвилюємся.

Так досиділи ми до 12-го чи 15 січня 15-го року. Хто жив у центрі, знали, що стрілянина продовжується, що розбомбили хати. Пройшов слух, що треба вибиратися. Що усіх вивозить будуть.

Пригнали машини, автобуси. У центрі всіх людей зібрали, погрузили і вивезли. А ми з крайньої вулиці лишились самі. Ніхто нам нічого не казав, не попереджав. Сиділи вдвох, плакали. 

Потім дочка знайшла волонтерку. Дала їй нашу адресу. А бойня йде, стрілянина. Вона проїхала по вулиці, кого де бачила, казала: «Виходьте, вивозити будемо». Ми 12-го чи 15-го січня 2015 року виїхали. 

Спочатку жили у дітей. Голі, босі, з підвалу вилізли у чому сиділи. Старі калоші, фуфайки, платки.  Все хазяйство лишили – воно пропало. І голуби 70 штук, і кури, і гуси. Бджіл сімей 10, мабуть, лишилося там. Хату замкнули, поїхали, ключі з собою забрали.

Я плачу, а волонтерка каже: «Чого ви, бабуся, плачете? Не плачте. Ми вас сюди через три дня привезем назад». Вже п’ять років пройшло – і ніхто нічого.

Ми написали акти руйнування. Але ніхто не каже, що дадуть якесь житло чи компенсацію. Так і живемо. Із місця на місце їздим. Зняли квартиру, але так було холодно зимою, що ми застудилися, поболіли обоє. Усе, що було хронічне, повилазило.

Пережили зиму у дочки. Але в неї у двокімнатній квартирі їх шестеро. І ми. Як можна товктися на головах? Може, місяць-два пожили і пішли шукати житло.

Так і живемо. Знімаємо квартири, платимо. Ми обоє получаєм пенсію. Так з Божою поміччю.  економненько, потихеньку. Ми не гуляєм, не п’єм. Шукаємо, де яка їжа подешевше. М’ясо, ковбаси – ми це не знаємо. Літом хоч овочі та фрукти. А зимою – те, що найдеш. Муку, спасибі Рінату Ахметову, дають. Як нам від нього прийшла допомога, де є усе необхідне, ми такі раді були!   

Якось нам сказали, що у Маріуполі є воєнна комендатура. Треба подати заявку – і їх співробітники поїдуть в Широкине, сфотографують, яке в мене становище там. Я подала заяву, прийшли фотографії. Страшні. Розбита хата до цоколя. Чорне усе. Стіни повалились, стеля наскрізь, до сусіда стіни видно. Все розбито.

Голі і що на собі було – мотлох, ганчір’я – так ми приїхали. Все пропало. Від нитки, голки і до всього. Машинки пральні дві, холодильника два і морозильна камера, котел хороший, опалення,  вода, ванна, все в хаті було. Ми вже старенькі були, думаєм, треба, щоб усе було, щоб менш болячок було. Усе пропало. І коври, і доріжки, і одяг весь, все згоріло.

Нас всіх вивезли, а хто там з хлопців лишився, тому руку відірвало, тому ногу, другого спалили зовсім. У селі було багато піонерських таборів, діти відпочивали. Розбили, одні руїни стоять.

Сниться мені Широкине. Зустрічаєшся уві сні і з сусідами, і з городом своїм. Зараз у чужій хаті п’ять год уже, п’ять год. П’ять год – це не п’ять днів. Знаєте, як боляче...

Я народилась якраз у війну. Наступали німці. З села всі тікали, куди хто міг. Але ж та війна тривала в нашому селі не п’ять років. Відступили німці – і люди живуть спокійно, тихо. Ні одної хати не спалено, ні одної людини не вбито. А зараз що робиться? Ми думали, війна така, як нам батьки розказували.  Відступили – і пішло діло на лад. П’ять років теж тривала, но ми ж п’ять років не сиділи десь у когось.

Стільки людей вже загинуло. Стільки смертей. Ми тут вже поховали чоловік 100 людей наших. Ми ж поприїжджали усі нездорові. І миру нема, і спокою немає. Отака війна.

Пустіть додому, хоч подивлюсь я. Може, там сарай якійсь залишився. Я його обскребу, помажу, плітку з чогось построю і буду там жити. Так я знаю, що це моє. Що мене ніхто не вижене.

Мрію, щоб скоріше закінчилась війна. І щоб ніколи в житті не починали такі війни. Дали людям спокій і хороше спокійне життя.