Яковенко Анна, 10 клас, Теплицький професійний аграрний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тигипко Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Важка і жорстока... Торкнулася сьогодні кожного українця, зокрема і мене... Війна з перших своїх днів залишила на серці великий слід: від першої запущеної ракети 24 лютого 2022 до сьогоднішньої, на жаль, уже звичної нам сирени. У всіх українців саме того ранку тремтіли руки, але не слід забувати, що у людей зі сходу – вони тремтять ще від 2014... І ось тисяча днів війни, дуже важка тисяча днів, яка несе за собою кров, сльози, втрати, розчарування і спустошені серця матерів, жінок, дочок, сестер, які чекали саме свого захисника, свого сина, чоловіка, тата, брата...

За ці дні я пройшла нелегкий шлях, але я знаю точно, що проходила його разом з нашим народом. Всі наші українські серця були об’єднані задля підтримки і довіри.

Всі наші сили були спрямовані на допомогу й міцне утримання тилу. Я можу з гордістю сказати, що проходила цей шлях в тисячу днів – на благо України, і найголовніше, що саме з народом!!! Адже народ – це така неймовірна сила й міць, яку нікому не здолати.

В перший день війни мої емоції не можна було описати словами. Сталося те, що буквально зламало мої мрії, мою віру та мою надію.

Коли я підірвалася з ліжка о шостій, я навіть не зрозуміла чи мені холодно чи душно, я за долі секунди вдягнулась і в паніці кричала: «збирайте документи». Я дуже сильно переживала за своїх близьких, і не знала, що робити далі, адже ніколи такого не доводилося проживати.

В думках було: «мені ж всього шістнадцять, чому саме мені, моїй сім’ї і всьому українському народу доводиться відчувати на собі напад ворога».

А й справді, чому?! Чому українські діти мають народжуватися під обстрілами, чому наші чоловіки мають щохвилини дивитися смерті в очі, прикриваючи нас своїми спинами, чому літні люди не можуть спокійно прожити свою старість, чому саме в українців має залишитися травма на все життя, і чому саме в нашої славної України має залишатися чергова глибока рана від ворожих рук.

Мій рідний дядько – військовий, надзвичайно сильна й мужня людина. Своїми кров’ю і потом здобув собі звання старшого сержанта та кілька медалей, але нічого із цього не поверне йому його життя до війни. Його поранили в лютому 2024...

І до цих пір в його нозі є осколок рашистського снаряду, який ніяк не можуть витягнути лікарі.

За весь цей час, коли він був на позиції, на наших головах з’явилася не одна сива волосина, коли він не виходив на зв’язок і коли ми не бачили навіть того «плюсика» в телефоні. Ця ситуація знайома ледь не кожному українцю, і кожен на жаль знає як це чекати звістки. А як же не хотілося, щоб комусь ці слова здавалися знайомими, а як же не хотілося,  щоб таке повторялось, і як же не хотілося, щоб це відбувалося в нашій рідній Батьківщині. Проте сьогодення змушує нас терпіти жорстокі виклики цієї страшної війни. Але попри весь той негатив, яким би він не був – нас не зламали, бо ми – велика сила. Якою б «темною не була ніч» наступає «світлий день», коли ми об’єднуємось і допомагаємо збройним силам.

Наприклад, я ходила плести сітки для військових, передавала їжу й солодощі, допомагала фінансово, а головне – завжди щиро вірила в наших захисників.

Я вважаю, підтримка – це дуже великий поштовх до перемоги, і це надзвичайно сильно допомагає нашим ЗСУ. Ми не втрачаємо надію – це дуже важливо, і це суттєво підбадьорює кожного, хто мужньо бореться з ворогом на сході.

Ця тисяча днів війни виснажила кожного, але ми вистояли, ми пройшли цей шлях!

Стосовно мене – я й далі палко вірю в нашу перемогу, я не втрачаю надії на світле майбутнє України, і, тим більше, я категорично не хочу виїжджати з Батьківщини, бо усі мої плани на життя будуються точно в Україні! І звісно ж так само Україна має надію і на нас, бо саме ми, саме наше покоління буде відбудовувати неньку, буде плекати її до кінця своїх днів!