Ковальчук Дарина,11 клас
ВеликокучурівськийЗЗСО І-ІІІ ступенів імені Володимира Бузенка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Собко Наталія Василівна

Війна. Моя історія

23 лютого було днем. Так, просто «одним із...». Це був день, коли люди лагідно жили: їли запашну випічку, що біля дому, запиваючи її теплим чаєм, смакували це разом із теплими планами на майбутнє, але в повітрі вже грядило щось гнітюче та жастке.

Розмов про ймовірність повномасштабної війни з боку росії було дуже багато, але я, як і більшість людей при ясному розумі, не могла повірити в цей абсурд... А даремно. Ой, як даремно.

Чому ж ми не готувалися до цього, адже вже 8 років знаємо, що з себе уявляє наш сусід по карті. Хоч і знали, та до ранку, який настав 24 лютого, не був готовим ніхто. Я була б рада розповісти якісь подробиці того дня, але не пам'ятаю...

Пам'ятаю тільки страх, незнання і нерозуміння всього, що відбувалося довкола. І ні, це не був звичайний страх, до якого ми звикли, це — розбиття всього, що було «до». Іноді кажуть, що перші дні після якоїсь біди найважчі, але ні. Війна – це період, який апріорі не буде легким, ніколи.

Війна – це війна. Вона не може бути інакшою. Це жорстокі вбивства, катування, це знищення всього, що важливо для українців, як нації. Це - відвертий геноцид.

Я збиралася писати без емоцій, з холодним розумом та чистою головою, чесно...

Та ця війна в моїй країні, яке тут «без емоцій»? Здавалося б: ми всі знайомі з історією, прекрасно розуміємо, що таке війна і «з чим її подають». На уроках історії десятки разів чули про передумови, причини, результати воєн, але. Є одне велике «АЛЕ»: нас ніколи ніхто не вчив жити у війні.

Кожнісінького ранку в українців тепер нова рутина – збирати себе з уламок. Ми читаємо новини, які заганяють у безвихідь, але за цей період стало зрозуміло, що для нас безвиході немає і бути не може! Тепер для нас не існує неможливого, просто на це «неможливе» потрібно більше часу і ресурсів.

Українці достеменно розуміють, за що і для чого борються. Ми знаємо, що воюємо проти нелюдів, які використовують небачену жорстокість, знаємо, що будемо робити це доти, доки кожен клаптик нашої землі не буде поверненим, доти, доки кожен громадянин зможе повернутися до свого дому. На жаль, не домівки, бо вцілілих будинків там вже точно немає...

Та у нас вціліла віра, вціліла жага до перемоги і свободи. Вціліли МИ, які підуть до кінця.

Я точно знаю, що скоро настане день, який я теж запам'ятаю назавжди. Запам'ятаю не через те, що не знатиму, як жити далі, а через повне розуміння майбутнього. Вірю, що зможу написати про нього, але не так, як писала про той день.

Я писатиму з тими ж мурашками, які бігають по шкірі, з тими ж слізьми, але вони будуть слізьми щастя. Звичайно, ці рани... Вони не загояться, вони залишаються назавжди такими ж болючими й кровопролитими, але вони будуть виправданими. Вони будуть «не просто так».

Зараз в кожного українця одне, єдине бажання на всі можливі свята і моменти, коли можна загадати це бажання.

А всі ми дуже добре знаємо, що коли чогось дуже сильно хотіти, то це обов'язково станеться, так ось...

Перемоги України всім серцем бажають мільйони, то хіба є ймовірність того, що це не станеться?