До війни у нас було все, що потрібно для нормального життя. 24 лютого десь о четвертій ранку на місто почали падати ракети і бомби. Всі були в шоці, не знали що робити, куди йти. Обстрілювати почали з Лівобережного району і пішли бомбити далі.

Їжу ми готували на вогнищі, якісь запаси харчів були. Щось можна було купити, воду набирали під бомбами у криничці або в річці. Хто їхав на машинах, підвозили.

16 березня вбили дочку. У їхній приватний будинок влучив фугасний снаряд. Зятю відірвало ногу, а дочку і племінника вбило на смерть. І собаку теж. Дім, гараж, машину знесло, все згоріло. Це найстрашніше, що було у мене в житті.

Коли я зранку дізнався, що сталася така біда, я підскочив, полетів туди. Мені сказали, що онучка з зятем вижили. Я знайшов їх у госпіталі. У зятя нога майже відірвана була, трималася на сухожиллях. Госпіталь ще не був розбитий. Там було повно поранений цивільних і військових. Зятю зробили перев'язку, шини поставили, і все. Наступного дня ми виїхали. І поки я його довіз, у нього вже почалася гангрена. Це було як у жахливому сні.

З часом мій будинок розбили повністю. Нас нас постійно скидали фугасні і фосфорні бомби, випалювали живцем. Мені пощастило, що вціліла моя машина.

18 березня ми виїхали з Маріуполя. Дорогою у дві машини, які їхали позаду, влучили снаряди. Їх рознесло вщент разом з людьми. Багато мертвих людей лежали просто на вулиці. Ми їхали через центр у бік Мелекіно, багато жахіть було.

Поки ми доїхали до Запоріжжя, пройшли 27 блокпостів. Зять по дорозі втрачав свідомість, ледве довезли. Але доїхали більш-менш швидко. Окупанти бачили, що зять поранений, на блокпостах нас довго не тримали. У Запоріжжі нам дали конвой, о другій годині ночі ми були в Дніпрі в лікарні імені Мечникова. Зятя одразу поклали на операційний стіл. Там йому пришили ногу. Онучку ми відправили до Польщі, там у мене син.

Ось так я вижив. Зараз я в Ужгороді, живу в школі. А онучка повернулась і живе в Києві з батьком. Там живе бабуся.