Мені 57 років. Ми жили в селі Малі Щербаки з чоловіком і мамою. Я маму стареньку доглядала. Вона вже померла. Почалася війна – і нас стали бомбити, хату розтрощили. Ми думали, на старості будемо жити у своїй домівці, але нам усе розбили.

В нас у селі завжди є що поїсти. Погріб був забитий. Завдяки нашим «братам»-тварюкам ми всіх забили: і качок, і курей. Їсти було що, а от медикаментів не мали. 

Нам не дозволяли виходити, але сильно не чіпали. У хати, де були люди, росіяни не лізли. А ті, де було порожньо, грабували. Усе виносили.

Та, слава Богу, ми недовго були в окупації. На Великдень 2022 року зайшли вже наші хлопці.

Коли наші хлопці нас звільнили, то ми ще не збиралися їхати з дому. Але потім почалася така стрілянина, що з погреба неможливо було вийти, і ми вирішили виїхати. У нас була своя машина, а тим, у кого не було, наші хлопці-військові допомагали евакуюватися.

У мене в Запоріжжі син, але він у гуртожитку мешкає. Ми їхали до нього, але тут одна кімната, то ми не брали тварин. Пару разів їздили додому, возили собакам їсти. А тоді вже наші військові їх годували, чим могли.

Мені - аби мир настав, перемога, і можна було повернутися додому. А так – ніякого майбутнього не плануємо. Роботу знайти в такому віці складно.