У Маріуполі під час обстрілів донька Ольги захворіла на ангіну під час обстрілів, коли у них не залишилось нічого, бо їхня домівка згоріла разом із всім майном 

Я - корінна жителька Маріуполя. Мені 42 роки. Сама там народилася, народила свою дитину й сподівалася, що наше коріння там і залишиться, але нам його вирвали. 

Війна нас ще з 2014 року торкнулася, але не настільки. Були прильоти, ми чули, як ідуть бойові дії, але того, що відбулося в лютому та березні 2022, ніхто не очікував.

У мене вікна виходять на аеропорт, і я бачила приліт. Але ми одразу нікуди не поїхали - думали, що все буде більш-менш, як у 2014 році. А потім уже виїхати не змогли.

Моя дитина захворіла на ангіну. Була висока температура. Наша домівка згоріла 10 березня, і в мене не було ні їжі, ні ліків, ні одежі. 

Ми в чому були, у тому й залишилися з дитиною. І дві собаки з нами. Шукали ліки, але їх не було, і лікарів теж. Для мене це був важкий час, бо я не знала, як рятувати дитину.

Від страху за неї стигла в жилах кров. Ці відчуття неможливо передати. Я більше ні про що не могла думати - тільки щоб дитина залишилася живою.

Зворушувало, як люди одне одному допомагали, коли всі опинилися в однаковій ситуації. Настільки були дружними! Усі готували на вогнищі, ділилися останнім. Було дуже тепле й людяне ставлення навіть до незнайомців, які опинилися у тяжкій ситуації. Вижити в тих умовах було складно, і люди стали пліч-о-пліч. Хтось ходив по воду, хтось по дрова – так і виживали.

Коли в нашу домівку, де ми переховувалися, влетіло три снаряди, ми зрозуміли, що там нічого не врятує - потрібно звідти їхати. Переїжджали з району в район, ховалися.

Я не знаю, яким дивом ми випадково зрозуміли, що їдуть машини. Просто стали в колону і поїхали. Нашу колону не зупиняли. Вона була другою, яка вибралася з Маріуполя і проїхала, як то кажуть, наче по маслу. Коли проминули Василівку, переночували там. А потім уже опинилися в Запоріжжі. 

Нам вдалося евакуювати й своїх тварин. Але коли почали шукати житло, то наче пороблено: дві собаки і дитина – все. Люди не дуже хочуть зрозуміти ситуацію. Ми орендуємо житло, але його було дуже важко знайти. 

Ми зуміли виїхати, але не врятували свою бабусю. Вона спочатку безвісти зникла. Потім я її шукала, але знайшла вже мертвою.

Було складно робити вибір. Бабусю я не могла забрати з іншого району. Вони вже були перекриті, їх бомбили. І я вирішила кидати все й вивозити дитину, щоб врятувати їй життя. Потім я себе за це картала. І досі картаю. Не можу собі цього пробачити.

Моя мама залишилася в Маріуполі, і тато теж. Вони окремо живуть. А я з дитиною - в Івано-Франківську. Так склалося: я поїхала подавати заявку на розшук бабусі в Червоний Хрест, і там мені запропонували роботу. Ми жили гуртом на турбазі, нам дали прихисток. Я знайшла роботу в Івано-Франківську, приїхала сюди, орендувала квартиру. 

З 24 лютого я нічого не планую. Надіюся на милість Божу.