Наталі вдалось виїхати з онучкою з-під обстрілів ще на початку окупації. Але виникла проблема – вона не знала, що на вивезення дитини потрібно мати дозвіл
Я живу в селі біля траси Москва – Сімферополь. У нас там все побило. Звичайно, ми боялися, ховалися в погріб, бо літали над нами снаряди і вибухали. Лягала спати і не знала, чи прокинусь зранку. Прийшлося виїжджати.
Ми вибиралися через Василівку. Два дні чекали, щоб нас перевезли. Виїхали десь о десятій ранку, а добралися до Запоріжжя приблизно об одинадцятій вечора. Нас тримали дуже довго на пропускних пунктах. Але до нас ще на той час не дуже чіплялися.
В Запоріжжі на «Епіцентрі» мене затримали, бо в мене не було дозволу на вивезення внучки з тієї сторони. Сказали, щоб я оформила документи на неї як опікун. Через декілька днів після приїзду в Запоріжжя я оформила статус ВПО та опіку над внучкою. Зараз ми так і живемо в Запоріжжі.
Дуже тяжко жити без роботи. Я хворію часто, тому й не працюю. Донька допомагає і ми з онучкою отримуємо виплати як ВПО. Зараз ми шоковані тим, що знімають ці виплати з людей.
Нам і так тяжко, багато людей сидять без роботи. Таких за віком, як я, не дуже хочуть брати на роботу. Поганий цей закон – про зняття виплат.
Добре, що гуманітарна допомога була завжди. Зараз у нас свій хаб відкрився: допомагають щомісяця, чим можуть. Голодні ми не сидимо. Оплачуємо житло. Коли просимо про допомогу, її надає наш хаб.
У мене на тій стороні залишилися старенькі свекор зі свекрухою та чоловік. Він до нас приїжджав, провідував, але повернувся назад. Я виїхала з онучкою, а старша дочка зосталася там доглядати за свекром і свекрухою. Їм уже по 81. Вони живуть там із росіянами, кажуть, що їх ніхто не чіпає.
Моє село наразі окуповане. Люди там живуть, пенсію заробляють. Чоловік мій не працює, у нього інвалідність. Вдома все є, вони садять город. Ми звикли жити в селі, у місті нам тяжко, якщо немає свого житла і жодних доходів. І здоров'я нема, щоб працювати. Хочеться, щоб країна повернула свої села і міста, щоб відновилося життя, яке було до війни.