Ми виїхали ми зі свого села на Донеччині, бо будинок наш розбитий повністю. Живемо, як інопланетяни, нам нікуди повертатися. Нічого доброго в голову не лізе.

Шокувало, що брат на брата пішов. Не розумію цього.

До Покровська нас вивезли знайомі, далі ми сіли на потяг і поїхали в Дніпро, а далі - у Львівську область. Все було організовано, все було дуже добре, спокійно, дуже гарно було.

Ми виїхали в березні. Два місяці я з лікарні не вилазила. Зі мною страшне робилося. 

З мене на очах спадала вага: за десять днів 15 кілограм втратила, і далі йшло і йшло, і ніхто не знав, що це. Отак вплинула війна - здоров’я забрало страшне.

От зараз я відійшла, але пенсії малі, не знаю, як жити і за що. Квартиру орендуємо, платити нічим. Я на роботу пішла прибиральницею, щоб трошки заробити, а як далі таке буде, то я не знаю, за що жити.