Коли почалась війна, ми були вдома. А коли наше село почали сильно обстрілювати, звичайно, ми виїхали. 5 квітня сильно побомбило село і повбивало людей. 6 квітня був приліт і пряме попадання в наш дім. Наш будинок зруйнований майже повістю. 

Дві тисячі на картці було - аванс прийшов. Ми на ці кошти заправили машину, дітей забрали, документи свої взяли, і поїхали куди-небудь. Об'їздили пів України і через тиждень повернулись назад, у Миколаїв. Я трішки там пожила, потім додому повернулась - відбудовувати будинок, бо мені шкода будинку свого, своїх коштів. Я збирала на цей будинок гроші три роки. У мене мінімальна зарплата - то на ці гроші можна лише комунальні заплатити.

Ми кожного місяця приїздили додому, і в серпні вже остаточно повернулись із чоловіком, а дитина залишилась із дочкою в іншому місці. Почали самі відбудовувати будинок, позичати гроші в людей та знайомих, рідних. Будуємо до цього часу - уже другий рік. Я не надіюсь ні на державу, ні на кого, ми просто самі все робимо. Чеки в мене є, але не всі. Як з гарячки почали відбудовувати, то хто про ті чеки думав? 

Від будинку залишилась одна кухонька без дверей та без вікон. Ми ковдрами закрили двері, щоб можна було десь спати, це вже під осінь. Стеля упала прямо на нас, ми місяць ремонтувати ту стелю і жили у сусідів. 

Вдень приходили працювали, а на ніч йшли до сусідів. Жили без світла, без газу, без води, без нічого взагалі. Ми в грудні тільки купили цей будинок, і війна почалась. І документи не встигли на себе переоформити. Наразі колишня господиня цього будинку за кордоном, і формально ми ще не господарі будинку, і переоформити його не можемо. 

Війна ще явно нескоро закінчиться. Хотілося б, щоб швидше, щоб жити спокійно. Слава Богу, в наше село не попадає, але ми все чуємо і бачимо. Хочеться, щоб все повернулось, щоб мир був, щоб діти і батьки не гинули. Шкода всіх.

Хочу, щоб був мир, щоб нарешті настала перемога. Щоб всі були живі, здорові, решта - то дрібниці. Головне, щоб усі діти повернулись з війни здорові та живі.