Тюріна Олександра, учениця 8 класу Марганецького ліцею №9 Марганецької міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ждан Людмила Анатоліївна

Війна. Моя історія

Серед закруток у сирому підвалі важко зрозуміти, що більше трясеться: мої коліна чи стіни будинку від прильоту ворожих «Градів» на сусідній вулиці.

Війна..! І це, на жаль, усвідомлюєш саме так – коли вона поряд, коли серце завмирає тому, що не відомо, куди прилетить наступний снаряд… Коли схвильовано набираєш всіх знайомих і тремтячим голосом запитуєш: «Ви як? Ви цілі?» – і видихаєш з полегшенням, коли чуєш: «Алло…»

Марганець – маленьке містечко, яке розташоване навпроти Енергодару… І цим – все сказано… Вже більше року рідне місто потерпає від обстрілів. Після одного з них народилися наступні рядки:

Страшно

Серце зжалося від болю -

знов тривога, артобстріл...

Рідне місто пеленою

накрива кривавий дим ...

Десь прильот... душа звиває

від думок про рідний дім,

рідну школу, парк, алею...

Що руйнує вражий ГРІМ.

Моє серце знову плаче...

Страшно взяти телефон...

Набираю все ж ... Завмерла...

Фууух! Все добре! Є дозвон...

Як ти, рідна..? Я хвилююсь –  

ти  це чуєш день за днем...

Як ти рідна..? Я сумую...

Вір! Тримайся! Вистоїм!

Наш квест по підвалах тривав два місяці, поки я не почала постійно хворіти. Тому мама прийняла рішення виїхати туди, де безпечніше. Буковина зустріла нас гостинно. Але навіть тут я здригаюся, коли сусідська малеча бавиться пістонами, або хазяйський пес гучно перестрибує через хвіртку, охороняючи свою територію, завзято відганяючи чужих собак.

День у день я вчусь переключатися від тривожних думок та спокійніше реагувати на різкі звуки. Відволікаюсь на природу, люблю прогулянки Чернівцями: особливо атмосферу Чернівецького Хогвардса – так називають Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича. Під час однієї з прогулянок у Лужанах ми натрапили на найдревніший мурований храм Буковини, який з дивних причин нікому не належить.

Це Вознесенська церква, котра була побудована десь в середині 15 століття. Можливо, ще півтори роки тому я на це і не звернула б уваги, але зараз цінуєш кожен клаптик української землі, кожен пазл української історії.

І ось вже цілий рік мій ранок починається з дзвінка бабусям і слів: «Як ти?!». Мамин ранок починається з моніторингу новин та спілкування з людьми, які мають свою історію болю – вона в мене психолог, працює не лише в ліцеї, а й допомагає від себе тим, кому зараз важче, ніж нам.

Татків ранок починається десь там… під звуки ворожих обстрілів. Я пишаюся ним – він не злякався війни, а захищає рідну землю. З брата стараюсь брати приклад тому, що зараз він дуже допомагає мамі та бере участь в волонтерських акціях.

Виходить так, що ранок 24 лютого 2022 року для більшості українців став точкою відліку переосмислення цінностей, життєвих сенсів та усвідомлення своєї ідентичності як громадян України – ніби пробудилося в нас те, що є генетичним кодом нації. Люблю Україну, вірю в ЗСУ і чекаю перемогу як кожен справжній українець!