Ми з родиною із Маріуполя. До війни наше життя було прекрасне, безтурботне. Ми непогано заробляли, у нас була своя ювелірна майстерня. Коли розпочалася війна, нам довелося все покинути, виїхати. Ми залишилися без машини. Чоловік втратив бізнес і заробіток. У нас маленька дитина, довелося мені вийти на роботу. Він сидів з дитиною. Заробітку для жінок майже немає, для чоловіків теж. Або ти працюєш десь неофіційно, або офіційно, але з мінімальною зарплатнею. Намагаємося виживати. Починаємо жити з нуля.

Новина про початок війни застала чоловіка на роботі, мене – вдома. Почали бомбити. Якраз за два дні перед війною ми переїхали на нову зйомну квартиру.

Щодня я сиділа з дитиною у коридорі. А коли почали чути все більше і більше вибухів, ми виїхали з міста, тому що було вже дуже страшно. Ми жили на околиці, боялись, що зайде армія рф.

Ми не спускались у підвал, тому що жоден з них не був пристосований для безпеки мирних громадян. Підвали були або підтоплені, або чимось забиті, або не було вентиляції. Попри те, що у 2014 на місто нападали, спеціально обладнаних бомбосховищ не було.

Ми виїхали 26 лютого. Тоді ще можна було виїхати із Маріуполя. Це був останній день, коли з нашого боку міста це було реально зробити. Нам не було куди їхати, нас прихистила молода пара із Закарпаття. Ми платимо лише за комунальні послуги. Вони нам дуже допомогли, що так підтримали. Шукаємо квартиру, але орендна платня дуже висока.

У Маріуполі наша зйомна квартира згоріла, як і весь дім, з першого по сьомий поверх. Майстерню чоловіка повністю розграбували, забрали навіть лінолеум.

За час війни з чоловіком у нас стосунки тільки покращились. Мої батьки залишилися в Маріуполі, тому що у них немає можливості виїхати, а батьки чоловіка живуть у селі під Маріуполем.

Судячи з того, що відбувається у світі, я вважаю, що війна буде завжди.