Калашнікова Наталія, третій курс
«Білгород – Дністровський професійний будівельний ліцей»
Викладач, що надихнув на написання есе: Кравченко Марина Андріївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року - день довжиною 2 роки. Цей день назавжди закарбується у моїй пам'яті, але не радісними спогадами про свято або щасливі миттєвості. Зранку всі українці прокинулися від страшної звістки - сусідня держави напала на Україну. Почалася повномасштабна війна... Сум, страх, розпач, гнів, невизначеність - ось що переповнювало мене в перші хвилини. А потім як у страшному сні - гучні звуки сирени , вибухи…

У цей день я збиралася на навчання, ніщо не сповіщало біди. Вдосвіта, від повідомлень по телебаченню та екстреного звернення президента, ставало лячно.

Єдине бажання було, щоб звістка про війну була неправдою . В перші хвилини нападу мені зателефонували схвильовані батьки, мене охопив розпач, руки тремтіли. Я швидко зібрала речі і поїхала додому, в рідне село. В місті були страшні затори. Люди поспіхом збирали речі, саджали заплаканих дітей в автівки і виїжджали у пошуках безпечних місць. Про це свідчили довжелезні черги на заправках пального, а в супермаркетах були майже пусті полиці. Люди скуповували продукти, тому що не знали чого чекати і робили запас харчування Мої друзі, родичі, односельчани виїхали закордон. Наша родина на сімейній нараді вирішила залишитися вдома! Ми зібрали всі необхідні документи та речі в "тривожний чемоданчик ", весь час були вдягнені та готові будь-якої миті перейти у сховище. А сховище обладнали у підвалі. З цього часу почалися безкінечні перегляди новин і відстеження інформації. Я часто плакала і не могла прийти до тями . Невже, колись братній народ , який боровся за майбутнє і пліч-о-пліч крокував з нами, міг посягнути на територіальну цілісність нашої держави. Звуки сирени лунали протяжно, гучно, зловісно і ненависно. Але український народ згуртувався. Наші воїни, захисники та захисниці, мужньо тримали оборону ! А ми вірили в ЗСУ і молилися. Наше життя поділилося на до і після.

Я мобілізувалася, тримала себе в руках , підбадьорювала молодших сестер і братів, допомогла батькам по господарству, утримувати родину. Дуже страшно, коли летить ракета над домівкою, ніби полум'яний дракон, який нищить усе на своєму шляху. Серце завмирає щоразу від дратівливого звуку дрона. Я затамувавши подих чекаю відбою повітряної тривоги. У такі хвилини я безмежно вдячна нашим силам протиповітряної оборони .

На мою думку, ми не маємо відмовлятися від планів, нам належить жити і творити своє життя тут і тепер. Кожен день життя – безцінний, ми не маємо його проґавити і дозволити війні забрати більше, ніж те, що вона вже забрала. Тому я навчалася дистанційно. Ситуація в нашому регіоні стабілізувалася. Почали працювати магазини і громадський транспорт. Люди розуміли, що потрібно не зупинятися, а навпаки - розвивати економіку і підтримувати ЗСУ. Громада не стояла осторонь: у нашому районі активно діяли волонтерські організації. Разом ми збирали матеріал, а потім плели сітки , готували їжу для бійців ТРО, збирали теплі речі на передову, шили бронежилети.

Зараз я навчаюся в ДНЗ «Білгород-Дністровський професійний будівельний ліцей», а моя спеціальність - "Кухар". Ще трішки і навчання завершиться, я отримаю диплом кваліфікованого робітника . Я не планую виїжджати закордон. Я знаю, що Україні потрібні люди, які будуть відбудовувати державу . Тому я буду працювати у своєму регіоні. У кожного свій "фронт", але разом ми працюємо на благо України, у нас спільна мета - наблизити перемогу.

Я вірю в майбутнє України, я хочу житі і працювати в моїй рідній країні, підтримувати Батьківщину.