Світлана з родиною лишилась у рідному селі чекати чоловіків з фронту і допомагати ЗСУ

Ми з Нікопольщини – село Капулівка. До  війни наше життя було тихе, мирне, розплановане – таке, як ми хотіли. Мені 59 років. Діти живуть окремо.

Я тиждень хворіла на ковід, була температура 39. Чоловік був в іншій кімнаті. А ранком 24 лютого ми дізнались страшні новини. У нас був переляк, тривога, невідомість. Гули сирени. Чоловіку 59 років, він сказав: «Я йду» і записався в тероборону. Мені було тривожно, тому що я хвора, було незрозуміло, куди тікати.

Чоловік тепер на гуляйпільському напрямку. А через пів року зяті обидва пішли воювати - уже сьомий місяць під Бахмутом.

Чотирьох молодих хлопців, моїх односельців, забрала війна. Вони всі з однієї вулиці. Їм було 30, 35 та двом - по 23 роки.

З моїх рідних ніхто не виїжджав. Чекаємо на наших чоловіків та робимо все, щоб якнайшвидше настала перемога. Якби я була молодша, також пішла б воювати. Я навчаюся швидко, але ми вирішили, що краще мені залишатися в тилу. Я займаюся волонтерством. Допомагала готувати їсти, коли в нашій місцевості цього потребували солдати.

Мама в окупації, їй 81 рік. Зв’язку з нею немає. Дві сестри теж в окупації. Телефон заряджаю тричі на добу, бо я постійно слухаю військових оглядачів, аби знати що і де відбувається. Займаюся городиною, чекаю, поки потеплішає. Я вся в роботі, не сиджу на місці.

Як родині військовослужбовця нам дають дрова, але я працюю,  мені є за що купити та обігріти своє помешкання. Я допомагаю хлопцям, даю донати на тепловізори – знайомим і незнайомим. Небагато, але доначу постійно. Наші пенсіонери щотижня приносять гроші. Для когось це незначні суми, а для них - великі кошти. Я ці гроші доставляю до волонтерського центру.

12-річний хлопчик із синдромом Дауна приніс допомогу на армію. І він так мене обіймав! У нього є старші братики, і він сказав: «Це від нас для наших солдатів, щоб вони перемогли».