Ходжава Маріам, учениця 10-А класу Мелітопольського ліцею-інтернату II – III ступенів ЗОР, м. Мелітополь, Запорізька обл.

Вчителька, що надихнула на написання –Григор’єва Олена Олександрівна

Конкурс есе "Один день"

Війна/Мир – ці два антиподи супроводжують людство, на жаль, із найдавніших часів. Здавалося б, сучасний світ, у якому так багато знань, винаходів, інформації міг би уникнути такої страшної долі – бути у стані війни… Але ж ні...

Проте одна справа, коли ти читаєш у новинах, що десь там, дуже далеко, відбуваються жахіття війни, і зовсім інша справа, коли війна охопила частину твоєї Батьківщини. Коли розум відмовляється усвідомити, що «сусіди» хочуть загарбати частину України, землі, де ти живеш, усміхаєшся, вчишся, мрієш, вдихаєш на повні груди аромат степів і заворожено слухаєш шепіт моря. Новина про те, що починається Антитерористична операція на сході України у зв’язку з тим, що терористи й сепаратисти зазіхнули на кордони моєї країни, була громом серед ясного неба. Ось вона, десь зовсім поруч… за якихось 300 кілометрів від мого будинку. Життя продовжується, але постійна напруга, нерозуміння «навіщо» війна постукала у наші двері, страшні звістки про загибель чиїхось чоловіків, братів, синів, що повсякчас зринали і продовжують зринати у новинах – усе це сповнює серце смутком.

Остаточне усвідомлення того, що війна – тут і зараз, прийшло до мене, мабуть, у той день, коли з’явилася трагічна звістка про те, що 14 червня 2014 року під Луганськом терористами, «братнім народом» було збито ІЛ-76, серед екіпажу якого були і мелітопольські льотчики…

Я пам’ятаю цей страшний день. Я пам’ятаю, як мати тремтячим голосом покликала батька подивитися новини… Я пам’ятаю, як в один момент почорніло небо від горя; як усі проблеми враз стали якимись дріб’язковими, як сльози душили і як розривалося серце від усвідомлення того, що в моє рідне місто Мелітополь прийшла біда.

Я пам’ятаю, як вийшовши на вулицю того дня, тільки й чула тихі розмови про трагедію, що спіткала наше місто. Я бачила заплакані очі чужих людей, яких в один момент об’єднало спільне горе велетенського масштабу… Дев’ятьох членів екіпажу нашого краю не дочекалися того дня додому рідні… І навіть зараз на очі навертаються сльози і щемить серце, коли згадую той страшний день.

Наше життя уже не буде таким, як до 2014 року… Моя батьківщина, моя земля, солов’їна мова, якою до нащадків звертався Тарас Шевченко й Іван Франко, усі ці милі й дорогі серцю мотиви враз стали у стократ дорожчими.

Глибше стала розуміти і творчість неперевершеної майстрині слова Ліни Костенко, яка всією душею вболіває за рідну землю…

Я дуже хочу, аби ця війна закінчилася.

Ми, українці, не вперше виборюємо право бути самостійними і унікальними, тож я впевнена: подолаємо ворога і цього разу!