Шевченко Тарас, 15 років, учень Молочанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, Запорізька обл., м Молочанськ

Конкурс есе "Один день"

Війна… Це моторошне слово звучить у моїй країні вже довгі сім років. Воно майорить червоною стрічкою в усіх новинах сьогодні, як і вперше в далекому 2014 році, коли 12 квітня загонами російських диверсантів були захоплені українські міста: Слав’янськ, Краматорськ, Дружківка. Ще й до цього Росія в нас забрала Крим – частину нашої державної території, разом з нашими громадянами.

Значення поняття «війна» відоме кожній людині у світі. Та ще більшої уваги воно набуває, коли це явище відбувається в моїй країні. Про війну я дізнався, як і більшість моїх співгромадян, з телебачення та інтернету. На щастя, я не мешкаю в зоні бойових дій, або занадто близько до них. Я не чув пострілу автоматів, але бачив пересування українських танків та переліт бойової авіації через моє містечко. І це вже було вражаюче, поза межами мого розуміння, поза межами безпеки. На цьому етапі слово «війна» - це час переосмислення стану речей, перехід до іншої реальності, життя в іншій парадигмі.

Розуміння того, хто наш ворог, який, до речі, ще ніби вчора нав’язливо називав себе нашим «братом», та повного усвідомлення в цей момент ким ми є, і ким ми маємо бути – саме ці першочергові питання постали перед моїм народом, які, на мою думку, є не менш важливими, ніж військова оборона України.

Ці події породили в мені низку емоцій: від страху та жалю за загиблими українцями, до гордості за наших воїнів, волонтерів, чи просто небайдужих громадян, яким «не какая разніца», чия армія крокує нашою землею.

Так, війна відродила національну свідомість українців, з якою постав гігантський пласт чудових, свідомих, щиросердних людей.

Сьогодні, як і багато століть тому, Україні доводиться знову відстоювати свою незалежність, яка не просто впала з неба, а здобувалася нашими предками ціною власного життя, ріками крові.

Отже, наша країна – не даність, а цінність, яку ми повинні передати наступним поколінням.

На жаль, через окупантські плани нашого ворога, про довгожданий мир нам залишається лише мріяти, незважаючи на колосальні зусилля України та світової спільноти в цьому напрямку.

Чи потрібен мир? Так, звісно! І вся моя країна, від Луганська до Ужгорода, щиро прагне цього! Я дуже сподіваюся побачити цей день, і вірю, що він таки настане.