У перший день війни я була вдома, у Травневому. У той час я ніде не працювала. Не пам’ятаю точно, це було о другій годині дня чи о третій, коли почали обстрілювати. Я вискочила на вулицю. Дітки злякалися, втекли додому, я теж дуже злякалася. Це був чотирнадцятий рік.

Мені доводилося бачити воєнні дії на власні очі. У сімнадцятому чи вісімнадцятому році, точно вже не пам’ятаю, ми були тут, і обстрілювали Новолуганське.

Ми перестали бачитися з рідними – перекрили дорогу. Коли ми приїхали в Новолуганське, тут працювали магазини, школа й садочок. Дітки ходили в садок, особливих труднощів не було. У Травневому, звичайно, було набагато гірше, тому що в магазин їздили в Новолуганку, у садок дітей возили теж самостійно.

Наші діти досі все чують

Ми не відчуваємо себе в безпеці. У порівнянні з Травневим тут безпечніше, але ми все одно це чуємо, наші діти це чують.

Ми отримували гуманітарну допомогу продуктами від Фонду Ріната Ахметова. Була допомога від Червоного Хреста. Коли її давали, це звичайно, була велика підтримка. Особливо коли хворіли діти або їх потрібно було збирати до школи. Нам давали продукти, кашки.

Коли ми переїжджали, взяли із собою чотири ложки й виделки, чашки, тарілки й необхідні сезонні речі. Ми переїжджали взимку. Можна сказати, що приїхали з порожніми руками.