Як завжди була вдома зі своїми дітьми. На момент вторгнення старшому синочку було п'ять років, молодшому - п'ять місяців. Зранку подзвонив тато, він сказав збирати речі почалась війна, дав на це пару годин. Ми жили в місті Суми і вони були вже поряд з містом. Це був розпач, молодший син був на штучному вигодовуванні й суміші було лише на пару днів.Ми зібралися і поїхали в село Лебединського району, але, як виявилось ми заїхали в пекло. Російські військові їздили по селу та стріляли. Ми сиділи в погребі, діти захворіли.Так було десять днів.

Труднощі були, це пошук дитячої суміші, підгузок та ліків. Це неможливість звернутись в лікарню. Найстрашніше, повернення додому, перед нами розстріляли дві автівки, в яких були діти.

Великі черги за хлібом. В магазинах не хотіли розраховувати по терміналу. На даний час не всі ми разом. Найприємнішим моментом було те, коли наші військові привезли моєму сину суміш і допомогли з ліками. Чоловік знаходиться на нульовій. Молодшого сина, він бачив, коли йому було п'ять місяців.