Я живу у місті Снігурівка. Пенсіонер. 

Мені потрібно було їхати рятувати внука. Він був у Херсонській області. Ми з сусідом поїхали, забрали його у Снігурівку. А потім довелося звідси виїжджати. 

Евакуювались під час окупації. Моя дочка з 2016 року на війні, у нас могли бути неприємності. Ми поїхали на Баштанку, потім на Миколаїв. А приїхали додому - все розбите, розграбоване. Все втратили. 16 листопада ми повернулись. Провели інтернет, внук займається онлайн. Ми не здаємось. 

Після звільнення Снігурівки світло з'явилось через десять днів. Електрики працювали цілодобово. Воду теж налагодили. 

Найбільше вразили наші мародери. Вони розраховували, що ми сюди більше не повернемося. Вважали, що росіяни залишаться тут назавжди. Вони що хотіли, те й брали. Не стільки росіяни мародерили, стільки наші. І в хатах усе перевертали, і забирали все, вікна вибивали. У мене зерно було, витягнули його. Було вісім кубів дров, продали їх, гроші пропили. Бензопили украли, бензокосу, інструменти. Навіть каструлі великі позабирали. Це ж не орки забирали, це наші. Плиту зняли у хаті і в літній кухні. Двері ногою вибивали, бо на них були відбитки взуття. 

Я хочу, щоб війна сьогодні навіть закінчилась. Скільки людей гинуть, а скільки страждають від нервого зриву.