Андрійчук Софія, учениця 11 класу Харківського ліцею №56 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Антюшина Світлана Михайлівна

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Фух, зібрались. Найважче почати. Можливо, моя історія життя не буде майоріти героїзмом, але вона  є  частиною мене як особистості, шляхом мого становлення. І я хочу поділитися нею. До початку війни я жила, як і більшість інших звичайних підлітків: я ходила до школи і нила про те, як мені не хочеться вставати аж о сьомій, гуляла з друзями, гарно вчилась і мала свої амбіції, мріяла. Моїх мрій було не злічити, як зірок на небі! У свої чотирнадцять я відчувала, що можу звернути гори, а переді мною відчинені всі двері, а які не відчинені, я можу відчинити сама.

Я, так би мовити, була залізобетонно впевнена, що все буде гаразд і що далі мене чекає лише світле майбутнє, про яке нам розказували ще, напевно, з садочка. І, знаєте, можливо, так і було б, якби не наш віроломний «сусід»!

Я чесна людина. Я звикла бути чесною з чужими, близькими, і особливо з самою собою. І я вважаю,  що мені просто пощастило. Мені пощастило народитись у Харкові та не потрапити під окупацію.

Наші захисники буквально закрили нас собою від тієї гидоти, що називає себе «асвабадітєлями».

І я вважаю, що їхня жертва власним життям, їхній героїзм, їхнє прагнення захистити нас не можуть і не повинні бути марними. Це буде рівноцінно злочину, але не перед кимось, а перед самим собою. Перед своєю совістю та кров’ю, у якій через століття тече українська єдність та суверенність.

Ми маємо бути єдиними й підтримувати одне одного, не дозволяти ворогу сіяти паніку та смуту. Ми- нація. Ми- єдиний організм, ми кров, воля та свідомість України, а наша історія та самобутність -це скелет, на якому, наче м’язи, зростають наступні покоління. Це і є стовпи, на яких стоїть наша державність.

Наше географічне положення та ресурси завжди робили нас ласим шматочком. Чорнозем, плодюча земля, яка нас годує, завжди возвеличувалась і цінувалась. Усю нашу історію нас хотіли розділити й розірвати між собою сусідні країни, нас закріпачували та поневолювали. І навіть тепер, аж у двадцять першому столітті, коли людство вибралось за межі стратосфери, русня,  яка за розвитком залишилась у кам’яному віці, вирішала нас знов захопити.

Прийшла пора покласти цьому кінець. Ворог зробив свою фатальну помилку. Він прорахувався і недооцінив нас, вважав, що «візьме Київ за три дні» і пройде під переможний марш. Проте орки, як ніхто інший, відчули на своїй шкурі фразу "Зі щитом або на щиті".

Наші хоробрі воїни готові загинути, але не здатися. Тож наш воїн зі щитом або на щиті, а загарбника місце -  у чорному мішку! Ми нищимо противника і його хвалену техніку, яка тепер, понівечена нашими захисниками, експонується на Хрещатику. Ніколи Україна не віддасть на поталу ворогу своїх синів і доньок, які ціною власного життя оберігають її незалежність!

Наша Україна має свою унікальну історію і колоритну культуру. Національний історичний одяг, кухня, мистецтво, що кольоровою ниткою тягнеться ще з давніх давен.

А наша солов’їна мова та її різноманіття діалектів-  одна з наймилозвучніших у світі! Вона ріднить усіх, хто нею розмовляє, усіх, у кого вона ллється від серця й душі, вона є нашим спільним знаменником, вербальним символом державності, ідеї, розквіту та відродження України.

Ми маємо любити й берегти своє коріння. Це все наша історія, шлях, яким ішли наші пращури, яким йдемо ми, яким підуть наші нащадки.

Ми не можемо дати ворогу познущатись, розтоптати та знищити нашу спадщину. Будемо битись, ламаючи зуби та нігті, але не здамося. Моя сила- у моєму корінні. Моя сила в тому, що я українка.