Бунчук Софія, учениця 9 класу Звенигородського ліцею №3 Звенигородської міської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безносюк Тетяна Олексіївна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Багато дітей у дитинстві мріють мати якусь суперсилу. Наприклад, хтось хоче бути невидимим, інший – мати змогу читати думки. Зізнаюсь, я теж хотіла мати якусь суперздібність. Але мені пощастило більше, на відміну від інших дітей по всьому світу, тому що я маю суперсилу, яку подарував мені Господь. Її неможливо відібрати, чи навпаки – додати, а її назва – українка.

Я горджуся тим, що є частиною таких незламних та волелюбних людей, про яких і хочу розповісти.

В умовах сьогодення найважливішими для українців є її захисники, наші герої. Їх сталевий характер, стійкість, розуміння якою ціною виборюється воля та маленькі, але такі непохитні кроки вперед, до нашої Перемоги – ось що є опорою для славетного народу України.

Наші захисники – це козаки двадцять першого століття. Вони не знають, що означає покинути своїх побратимів, родичів, людей, а натомість чітко розуміють, що таке «за своїх». У руках замість шаблі вони тримають зброю, сорочку та шаровари замінили на форму, а їхні коні тепер – танки та літаки.

Проте три слова залишились незмінними протягом століть: боротьба, воля, Україна. Деякі захисники стали ними миттєво. У мирному житті вони були вчителями, лікарями, хтось – водієм, інший – артистом або письменником. Серед них я хочу відокремити свого вчителя з фізичної культури, який не побоявся, а пішов захищати Україну, знаючи, що для нас, учнів, він є прикладом мужності.

Проте воїн це не тільки той, який на фронті. Велика кількість таких, які отримали сильні поранення внаслідок бойових дій і не можуть продовжувати боротьбу, не занепадають духом. У них тече козацька кров, яка не дозволяє зробити крок назад. Ці воїни йдуть на параолімпійські ігри, щоб нагадати світові, що означають синій та жовтий кольори, яке слово заховане в нашому тризубі, та щоб Європа та світ знову почули слово «Україна».

Не можу не згадати і про звичайних українських фермерів. Це люди, які заслуговують на окрему шану та подяку. Вони попри величезні ризики власноруч розміновують поля для того, щоб українці не залишились без хліба у такі нелегкі часи.

На жаль, багато з них поповнили лави наших «небесних співвітчизників», і нам не варто про це забувати.

Хтось може запитати: «А як же волонтери, вони ж також герої?» Так, це герої. Волонтери це не тільки ті, які збирають кошти на зброю та обладнання для військових або допомагають тим, хто втратив усе від ворожої ракети. Це також матері, жінки, які готують їжу та солодощі для військових, щоб нагадати їм про домашній затишок та тепло.  Це люди, які виготовляють теплий одяг, щоб зігріти тих, кому дуже потрібна наша турбота та любов у таких жорстоких умовах.

Це діти, які співають на вулицях пісні, грають у шахи з перехожими, продають свої іграшки та речі, для того, щоб у нашій Перемозі була і їхня частинка боротьби. Також волонтери – це ті дітки, які малюють малюнки, виготовляють обереги, пишуть вірші для військових. Вони навіть не знають, якому захиснику дістанеться їхнє творіння, але раді за те, що комусь підняли настрій та вселили надію в мирне майбутнє.

Комусь може здатися, що я пропустила дещо не менш важливе. Так, це правда. Що таке меми? Пісні? Пародії? Це все – зброя. Це те, що допомагає хоч на декілька хвилин відволікти людей від реальності. Тому гумористи – також герої, адже дуже важко заохотити людей сміятися, коли навколо стільки страждань.

На початку твору я писала, що для мене сила – це не якісь надприродні здібності, а те, ким я є. І це не просто відчуття приналежності до певної нації, а розуміння того, що ця нація живе в мені.

Це гордість за людей, які знають, що Україна – це держава з могутньою, непереробною історією, яку потрібно оберігати і відвойовувати ціною власного життя. Отака моя суперсила, за яку я буду вдячна Всесвіту завжди!