Життя в окупованому місті було дуже важке, але покинути його Таїсії було ще важче. 

24 лютого я була вдома, в своєму місті Дніпрорудне. Десь 26 лютого я побачила з вікна, що по вулиці йдуть російські танки. Потім через декілька годин був дуже сильний бій. Вранці ми зрозуміли, що наше місто вже окуповане.

Спочатку мер Дніпрорудного повністю піклувався про всіх жителів, тому що не було хліба та продуктів. Він знайшов мельників і борошно. Але нам все одно доводилося стояти по декілька годин за хлібом. Оскільки в мене травма спини, для мене це було дуже важко, тому я їла сухарі, які в мене були. Коли російські солдати почали ходити вулицями, це було дуже важко сприймати.

Згодом я переїхала в Запоріжжя. Перевізники вимагали дуже багато грошей. Потім ми знайшли людину, яка погодилася везти втричі дешевше, і нас виїхало одразу 20 людей. Після нас вже ніхто не виїжджав, тому що росіяни бомбили колони.

Коли ми виїжджали, з нами були молоді чоловіки, деяких з них російські військові не пропустили, кудись забрали. Наші речі окупанти ретельно перевіряли, ми все викладали на землю.

Коли ми приїхали в Запоріжжя то було вже темно, але нас зустріли волонтери. Мені стало погано, вони відвели мене в медпункт і надали допомогу.

Все це не хочеться згадувати, хочеться забути. Навіть аналітики не можуть прогнозувати, коли закінчиться війна. Я дуже сподіваюся, що повернуся весною додому. Хочу в свою квартиру, хочу туди, де пройшло моє життя. Бо ці люди прийшли та зруйнували наше життя, перевернули все догори дриґом.