Гладуш Олександр Олександрович, 17 років, учень 11-Б класу в.с.п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів» УМСФ

Учителька української мови та літератури Усачова Дар’я Євгенівна

«Війна в долі моєї родини»

Зимовий ранок. Раптовий дзвінок. І тільки два слова: “Сину, війна”. Так почалось 24 лютого. Найстрашніший день мого життя. З пам’яті неможливо стерти кожен його момент. Це біль, що важко вгамувати. Для моєї сім’ї початок війни був неочікуваним. Кожен з нас вірив у найкраще. Але страх зник. Його вщент знищив героїчний спротив Збройних сил України.

Які відчуття наповнювали мене? Скажу чесно: холодна меланхолія, що змінювалась душевними запалами. Мене мучило питання: нащо топтати землю, що споконвіку була вільною? Окроплена кров’ю захисників, слізьми матерів і потом робітників. Їх дух схований у наших серцях. Моє серце палало.

Але я точно знаю, що кожен його удар наближав мене до дня перемоги. Проте й хвилювань вистачало. Ми розуміли: життя змінилось. Тато наполягав на тому, що нам варто тимчасово переїхати за кордон. Ця перспектива мене неабияк лякала. Я знов звертався до свого серця за порадою. Воно мовчазно билося. Можливо, його теж наповнювали страхи, сумніви і надії. Так минав день за днем. Він починався з новин і завершувався новинами. У той час я вкотре усвідомлював, що наша країна не просто місце на мапі, а між сходом і заходом немає кордону. Можливо, ми говоримо різними мовами, але наші серця з’єднані. Зв’язок цей неможливо зруйнувати, бо його підтримує любов, закладена нам ще у дитинстві.

Життя змінювалось. Довгі черги, їжаки на дорогах. Чужі елементи, що асоціювались з новою реальністю. Кожного вечора ми збиралися біля екрану телевізора. Його синє світло притягувало нашу схвильовану увагу. Як би це не звучало банально, але проведений з сім’єю час цінніший за все. Зовсім скоро ця думка картатиме мене занадто боляче. Ми переїхали за кордон. Я став іншим. Іноземець, чужинець, мігрант. Усього лише запис у реєстрі. Саме там мене застали новину про Бучу, Ірпінь, Маріуполь.

Ти відчуваєш, ніби маєш два я. Ось щасливе європейське місто і страждання українського народу. Контраст. Він тягне тебе у протилежні сторони. Хочеться забутися, заснути і прокинутись у справедливому світі. Але коли прокидаєшся, перевіряєш новини і розумієш: сьогодення втратило зв’язок з реальністю.

Ми познайомилися з жінкою, що була родом з Бучі. Вона втратила свою матір. Про це їй розповів чоловік-військовий. Він впізнав її за улюбленою вишиванкою. Поряд з жінкою сиділа маленька дівчинка. У її дитячих очах були всі наші емоції. Як пояснити їй, що бабусі більше нема? Як? Я не вимикав додаток повітряних тривог. Прокидався вночі і довго думав.

Життя змінилося. Після місяців за кордоном ми повернулися додому. Це був інший Дніпро. Не похмурий, схвильований велетень, а мужній герой. Просторі вулиці, усміхнені люди. Спокійні хвилі Дніпра, і міст, що міцно тримає обидва береги. Символ нашої єдності. Нарешті наша сім’я зустрілася в повному складі. Вони також стали іншими. На їх обличчях сяяв український дух – вольовий та сильний. Цей національний пафос надихає.

“Настане день, закінчиться війна”.

Ми радісно посміхнемося, витираючи сльози, привітаємо рідних, друзів, перехожих. Тих, хто поряд з нами, і тих, хто назавжди залишиться в серцях українців. Ми схилимось на коліна перед нашими захисниками. Це момент, коли серця будуть битися в унісон. Його неможливо буде забути. А потім... а потім буде нове життя, де не знайдеться місця для геноциду, бомб і пострілів. Ми вкотре відчуємо, як багато у нас спільного. Від донецьких териконів і до карпатських гір, від поліських лісів і до південного берегу Криму б’ються українські серця. Вільні, незалежні і нескорені.