Юрченко Марія, 16 років, учениця 10-Б класу КЗ «Ліцей інформаційних технологій» Кам'янської міської ради, м.Кам'янське, Дніпропетровська область

Вчителька української мови та літератури - Сауляк Анна Максимівна

Конкурс есе на тему: "Війна в долі моєї родини"

Я пам'ятаю той самий день перед 24.02.22.

Це була середа, зранку ми всі пішли до школи, а ввечері я зі своєю найліпшою подругою Сашею пішли на танці. Тоді ми навіть не уявляли, що бачимось останній раз. Згадую, як після тренування батько Саші сказав, що завтра може початися війна, але я не повірила в це.

Взагалі, я зі своєю родиною планували їхати на Західну України у м.Трускавець.Тому 24.02 ми повинні були виїзджати зранку у подорож. Але 24-го я прокинулася від голосного звуку телевізора, та голосу мого молодшого брата, який психує і щось кричить. Я не пам‘ятаю, чи одразу я зрозуміла, що коїться, заспана я вийшла на кухню де були батьки, ми десь секунд 10 дивилися один на одного, а потім я вслухалась у новини які були ввімкнені на телевізорі і зрозуміла, що в моїй країні почалась ВІЙНА. Я навіть не могла уявити що у 21 столітті хтось може та взагалі захоче розпочати повномасштабну війну. Здавалось, тієї миті рухнув весь світ. Але я ніби ще не усвідомлювала цього. Того вечора ми сім’єю пішли на набережну до р.Дніпро. На вулиці було трохи вітряно та був неймовірний червоно-рожевий захід сонця. З одного боку він був дуже гарний, а з іншої - був схожий на криваве небо, яке асоціювалось з болем який ми всі відчували.

Наступного дня ми виїхали на дачу до бабусі з дідусем, де нам здавалося буде спокійніше, там ми побули рівно місяць. В цей час моя подруга вже була у Чехії. Кожного дня ми підтримували зв‘язок одна з одною. Врешті в нашій сім‘ї постало питання: «А що ж далі»? Наша знайома, допомогла нам знайти житло у Німеччині. Я не могла повірити, що ми збираємось покинути нашу країну.

Два тиждні роздумів, і все ж таки ми зібрали всі необхідні речі та вирішили виїхати за кордон, (я, мама, молодший брат та наша собака). Прощання на вокзалі з татом було важким, в очах у всіх стояли сльози... В Німеччині ми вже півроку. Я з братом пішли до школи. У нас тут все добре. Однак кожного дня я думаю про те, що коли закінчиться війна і повернемо всі наші території, які є тимчасовоокупованими, ми НЕ відновимо ніяких відносин з росією. Бо впродовж усієї історії України росія хотіла знищити наш народ, нашу мову, культуру, націю.

Чи можна таке пробачити? Вони завжди будуть нести за собою горе, не можливо домовлятися про мир з тими хто прийшов тебе вбивати.

Перші місяці у Німеччині я багато сумувала та плакала, через те що знаходжусь дуже далеко від своїх рідних, але коли я згадую, що пережили інші діти, які більше ніколи не побачать своїх батьків через цю кляту війну, або батьки які не почують щасливий сміх своїх дітей, тоді розумієш, що твої проблеми ти зможеш подолати!

Завдяки тому, що ми любимо свою Україну, свій народ, близьких, друзів допомагаємо нашій армії, ми досі тримаємося разом. Я, відверто кажучи, не бачила раніше стільки любові в суспільстві один до одного.

Люди, які навіть не знають один одного, згутувалися, підтримують, допомагають, бо це зараз наша спільна мета. Особливо це відчувається зараз, коли я перебуваю далеко від дому, та зустрічаю українців з різних куточків нашої неньки.

Я дуже сподіваюсь, що скоро закінчиться це жахіття і до нас знов повернуться мирні будні, де ми сумували просто так, і кожний мріяв про своє майбутнє. Тепер ми будемо все сильніше цінувати мирний час…

Дякую ЗСУ за кожен день!