Данилевська Анастасія, 9 клас, Чорнобаївська гімназія-філія опорного закладу освіти "Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романенко Ірина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Змінила усе. Мирне життя для багатьох українців закінчилось 24 лютого 2022 року. Наразі кровопролитна війна наближається до терміну вболючі для всіх нас - 1000 днів. Це не просто число - це тисячі зруйнованих будинків, тисячі загиблих воїнів, тисячі постраждалих від війни дітей. Для мене це не тільки війна - це боротьба за сувернітет України, яка триває не два роки, не 10 років, а цілі століття. Численні заборони писати українською, говорити українською не забрали у наших предків найдорожче - знання, що ми українці.

Як би не хотіли загарбники стерти з лиця Землі нашу індентичність, ми пам’ятаємо і будемо пам’ятати.

За час повномаштабної війни, на їхніх плечах лежать численні злочини.  Кожна звістка про влучання ракети у житлові будинки та у місця де є діти,  примушує мене відчувати невемовну злість та біль за весь наш народ. Найбільше розбила моє серце звістка про Охмадит. Один із найбільших центрів лікування дітей від тяжких хвороб. Також було знищено обладнання на мільйони доларів, яке рятувало дитячі життя.

Я надіюсь що в інших країнах світу побачать ці фото. Нашу незламну волю. Жагу до перемоги над ворогом. Від себе я пожертвувала 100 гривень на вібудову Охмадиту.

Наразі обов’язок всіх дітей навчатись задля того, щоб відбудувати Україну ще кращою ніж була. Пам’ятати чим жертвували, щоб ми мали можливість навчатися за партами. Коли ми святкуємо День народження, загадуємо тільки одне бажання, щоб закінчилась війна. Щоб закінчилась нашою перемогою!

Пам’ятаймо кожне місто: Ірпінь, Буча, Маріуполь, Херсон, Харків і багато інших. Кожен злочин буде зафіксовано, все згадається і повернеться їм у більшому масштабі.

Щоб вони пережили те, що і ми. Відчули той біль і горе. Зараз ми допомагаємо тим, чим зможемо: донатимо, плетемо сітки, робимо окопні свічки і т.д. Ми вже звикли до тривог і числених годин в укритті, але колись це обов’язково закінчиться, і ми побачимо перші білі смуги від літаків у небі, і солдати повернуться додому, а особливо мій татусь нарешті буде вдома. Все буде Україна!