Десь о 5:30 ранку сестра розбудила мене телефонним дзвінком і сказала те, що й досі лунає у вухах: "Не спіть, почалася війна!" У той час я знаходилася у Чернігові. Я звична до роботи, тож не так труднощі лякали, як вибухи та стрілянина. Найстрашніше було, коли над будинком літак проніс бомбу та скинув неподалік. Тоді я думала, що це кінець...          

Ми відчули дефіцит продуктів. Все економили, відстоювали черги за хлібом, водою, ще ходили по воду до Десни. Холодно було дуже, та й місяць без світла дався важко.

Чоловік, з яким я мешкала до війни, запив на фоні воєнних подій і допився до білої гарячки, тож під звуки сирени я бігла не у підвал, а до чужих людей. Звісно, після активних бойових дій ми з ним не бачилися, і я не планую.   

В такі важкі часи мене дуже вразила людська доброта. Коли подрузі люди віддали свої ліки, бо в аптеках їх бракувало.